Розділ третій

Згодом він зовсім знепритомнів. На кишеньковому годиннику було пів на четверту, коли раптом його збудила голосна розмова: пан Кроковскі, що цієї пори робив обхід без пана надвірного радника, розмовляв по-російському з парою, позбавленою вишуканих манер, поцікавився, здається, самопочуттям чоловіка й залишив його за малюванням своєї температурної кривої. Потім він, одначе, продовжив свій шлях не через балконні лоджії — лоджію Ганса Касторпа він обминув, перейшов коридором і так зайшов до Йоахима. Те, що його обминули й не приділили уваги, Гансові Касторпу все ж здалося трохи образливим, хоча доктора Кроковскі він особливо бачити не хотів. Зрештою, він був здоровий, отже, про нього не йдеться — серед тих, хто тут, нагорі, не звертають уваги й не питають лише того, хто має честь бути здоровим, а це Ганса Касторпа дратувало.

Перебувши дві чи три хвилини в Йоахима, доктор Кроковскі пішов далі балконом, і Ганс Касторп почув слова брата, що треба вставати й готуватися до підвечірка.

— Гаразд, — промовив він і підвівся. Але від довгого лежання у нього сильно запаморочилась голова, а напівсон, від якого він почував лише втому, знову спричинив недоречне пашіння обличчя, тоді як його скорше морозило. Може він занадто легко був укритий?

Він хлюпнув собі на очі й сполоснув руки, пригладив волосся, поправив одяг і в коридорі зустрівся з Йоахимом.

— Ти чув того пана Альбіна? — спитав Ганс Касторп на сходах...

— Звичайно, — сказав Йоахим. — Людина має дотримувати дисципліни. Своїми балачками він зіпсував тиху годину, ще й так розхвилював дам, що їм доведеться тижнями відновлювати рівновагу. Грубе порушення субординації. Але ніхто ж не хоче бути донощиком. Окрім того, такі балачки сприймаються більшістю як розвага.

— Ти гадаєш, це можливо, — запитав Ганс Касторп, — що він по-серйозному зробить свою, як він каже, «чисту роботу» та введе собі сторонній предмет?

— Таки так, — відповів Йоахим, — це цілком припустимо. Подібні речі тут, нагорі, часом трапляються. За два місяці до мого приїзду один студент, що перебував тут уже довгий час, після загального обстеження повісився по той бік у лісі. У перші дні мого перебування про це ще багато говорили.

Ганс Касторп нервово позіхнув.

— Так, я не скажу, що почуваюся тут, у вас, добре, — пояснив він. — Цілком можливо, що не зможу залишитися на весь час, розумієш, буду змушений від'їхати раніше, це тебе дуже сприкрить?

— Від'їхати? Що це ти ще вигадав? — вигукнув Йоахим. — Дурниці. Ти ж тільки-но приїхав. Ти ж не можеш приймати таке рішення вже після першого дня!

— Боже, це досі ще перший день? Таке відчуття, ніби я тут, у вас, нагорі, вже довго, дуже довго.

— Тільки не починай тут знову філософствувати про час! — сказав Йоахим. — Сьогодні зранку ти мене зовсім збив з пантелику.

— Ні, не турбуйся, я вже все забув, — відповів Ганс Касторп. — Увесь хід отих думок. Зараз я вже й не відчуваю тієї гостроти, минулося... Тож зараз буде чай.

— А потім знову підемо аж до тієї лавки, як сьогодні вранці.

— О Господи! Сподіваюся, ми вже не зустрінемо Сеттембріні. Сьогодні я вже не маю сил на вчені розмови, заявляю тобі наперед.

У їдальні розливали всі напої, які тільки могли до цієї години пасувати. Пані Робінсон знову пила свій криваво-червоний мальвовий чай, а внучата племінниця налягала на йогурт. Окрім того, було молоко, чорний чай, кава, какао, навіть м'ясний бульйон, і було повно гостей, які після ситного обіду провели дві години за процедурою лежання, вони були страшенно зайняті намазуванням маслом великих куснів пирога з родзинками.

Ганс Касторп попросив налити чаю й умочив у нього сухарик. Скуштував і трохи варення. Пиріг з родзинками розглядав довго, але лише від думки з'їсти шматок його буквально кинуло в дрож. Отже, він знову сидів на своєму місці, у залі зі строкато розписаним склепінням та сімома столами — уже вчетверте. Дещо пізніше, о сьомій, був там уп'яте, то була вечеря. У проміжку між столуваннями час минув швидко й нецікаво, була прогулянка до тієї лавки під косогором, біля жолоба з водою — шлях виявився дуже залюднений пацієнтами, тож брати часто мали вітатись; і знову процедура лежання на балконі впродовж швидкоплинних та беззмістовних півтора годин. До того ж Ганса Касторпа добряче морозило.

До вечері він акуратно перевдягся й потім, сидячи між пані Робінсон та вчителькою, їв суп-жульєн, печене та смажене м'ясо з гарніром, два шматки торта, до якого входили всі можливі складники: макронове тісто, вершковий крем, шоколад, фруктове пюре й марципан, та ще й узяв дуже доброго сиру на чорному житньому хлібі «пумпернікель». Знову він попросив до їжі пляшку пива «Кульмбахер». Та, спорожнивши наполовину високий кухоль, він ясно відчув, що має йти спати. В голові макітрилося, повіки набрякли як оливо, серце вискакувало з грудей, і на довершення всього йому здалося, що гарна Маруся, яка схилилась навпроти, затуливши обличчя рукою з маленьким рубіном, сміється з нього, незважаючи на те, що він щосили намагався не дати до цього жодного приводу. Ніби здалека чув, як пані Штер щось пояснює чи доводить, її слова здавалися такою нісенітницею, що, розгубившись, він став сумніватися, чи взагалі добре чує й чи, можливо, лише в його голові висловлювання пані Штер перетворюються на дурниці. Вона заявила, що вміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів — вона має сміливість таке стверджувати, хоча чоловік застерігав не балакати про це вміння. «Не говори про соуси, — казав він. — Тобі ніхто не повірить, а навіть якщо хтось і повірить, то це здасться йому смішним!» І все-таки сьогодні хоче про це відкрито заявити, що вона вміє готувати саме двадцять вісім видів рибних соусів. Бідного Ганса Касторпа це мало не повергло в розпач, він жахнувся, схопивсь однією рукою за лоба й забув навіть дожувати й ковтнути шматок хліба «пумпернікель» з честером, який так і тримав у роті. Встаючи з-за столу, він усе ще мав його за щокою.

Брати вийшли лівими скляними дверима, тими фатальними дверима, що весь час гримали й вели просто до холу. Майже всі виходили цими дверима, бо після вечері в холі та прилеглих салонах відбувалося своєрідне світське спілкування. Більшість пацієнтів балакали, стоячи маленькими групами. На двох розкритих зелених столах сиділи любителі доміно, на іншому столі — гравці в бридж, тут юрмилась переважно молодь, серед них пан Альбін та пані Клеефельд. Окрім того, в першому салоні стояло кілька розважальних оптичних інструментів: стретоскопічна скринька, через її лінзи можна було бачити вставлені всілякі фотографії, наприклад, венеціанського гондольєра, що поставав у своїй завмерлій та безкровній тілесності; по-друге, там був калейдоскоп у вигляді підзорної труби, до лінзи якої треба було прикладати око, аби лише завдяки легкому повороту коліщати роздивлятися строкаті зірки та арабески в казкових видозмінах; нарешті обертовий барабан, в який закладали кінематографічні стрічки й крізь отвір у ньому, якщо дивитися збоку, можна було спостерігати за мельником, що бився з сажотрусом, за вчителем, що виховував хлопчика-еквілібриста, на напнутому тросі, та ще сільську пару в народному танці. Ганс Касторп, поклавши холодні долоні на коліна, надовго зупинявся перед кожним з апаратів. Дещо затримався він і перед столом з бриджем, де невиліковний пан Альбін, опустивши кутики губів, елегантними, світськими жестами тасував карти. В іншому куті сидів доктор Кроковскі, заглиблений у жваву й щиру розмову в колі дам, до яких належали пані Штер, пані Ілтіс та панна Леві. Завсідники «хорошого» російського столу перемістилися до прилеглого малого салону, який від ігорної кімнати відділяла лише порт'ьєра, і влаштували там інтимне коло. Окрім мадам Шоша там були: світлобородий млявий пан із впалим огруддям та банькатими очима; дуже чорнява дівчина оригінального, гумористичного типу, із золотими сережками та густим, скуйовдженим волоссям; окрім того — пан Блюменколь, що підсів до них, та ще двоє молодиків з обвислими плечима. Мадам Шоша мала на собі синю сукню з білим стоячим комірцем. Вона сиділа ніби в центрі групи, на софі, за круглим столом, перед входом до ще однієї невеликої кімнати, обличчям до ігрового салону. Ганс Касторп, який не без осуду дивився на невиховану пані, думав собі: «Вона мені щось нагадує, але я не знаю, що саме...» Довготелесий чоловік років тридцяти, з білявим чубом тричі зіграв на маленькому брунатному фортепіано «Весільний марш» зі «Сну в літню ніч», і коли деякі дами попросили його знову, за цю мелодію він взявся вже вчетверте, попередньо глянувши з глибоким мовчанням кожній дамі у вічі.