Розділ третій

— Він каже: вам не варто ламати комедію, — відповів Йоахим. — Принаймні, днями так він до одного сказав — ми знаємо про це від пані старшої сестри, що була там і допомагала тримати помираючого. Той чоловік насамкінець влаштував жахливу сцену й нізащо не хотів помирати. Тоді Беренс на нього накинувся: «То вже, принаймні, не ламайте тут комедію!» — сказав він, і пацієнт зразу заспокоївся й цілком спокійно помер.

Ганс Касторп ляснув себе по литці й відкинувся на бильце лавки, вп'явши погляд у небо.

— Ну, слухай, це досить круто! — вигукнув він. — Прямо накинутися на нього й сказати: Не ламайте тут комедію! І це до помираючого! Це вже занадто! Помираюча людина, певним чином, гідна поваги. З нею ж не можна так запанібрата... Помираюча людина є, так би мовити, святою, принаймні, я так думаю!

— Не буду заперечувати, — сказав Йоахим. — Але коли ця людина слабкодухо поводиться?..

— Ні, — наполягав Ганс Касторп з таким притиском, який ніяк не був співмірним із запереченнями співбесідника. — Я не дам себе переконати в протилежному. Помираючий є в чомусь значно благороднішим від першого-ліпшого невігласа, що крутиться, веселиться, заробляє гроші та набиває собі кендюха! Так не можна, — голос його забринів досить дивно. — Не можна так, запанібрата... — Ці слова заглухли в сміхові, що напав на нього, охопив усього, сміхові вчорашнього дня, такому, що вибухав з глибини, потрясав усе тіло, безмежному сміхові, який заплющував йому очі й видушував з-під повік сльози.

— Ш-ш! — раптом шикнув Йоахим. — Помовч! — прошепотів він і непомітно підштовхнув невтримного Ганса Касторпа. Той глянув крізь сльози.

Ліворуч дорогою йшов незнайомець, тендітний, чорнявий панок з гарно підкрученими чорними вусами, в світлих, картатих штанях; підійшов і обмінявся з Йоахимом вітаннями — слова були чіткими та благозвучними — він зупинився перед ним, схрестивши ступні та спершись на свій ціпочок.

Сатана

Його вік важко було визначити, десь, напевно, від тридцяти до сорока, бо хоча загалом він і видавався ще досить молодим, деякі пасма волосся на голові були вже сивими й що вище, то помітно рідшими: обабіч благенького проділу вирізнялися великі залисини, що робили чоло особливо високим. Його костюм — широкі кремові картаті штани та м'який, мов з байки, довгий двобортний піджак із дуже широкими обшлагами були далекими від претензії на елегантність; округлий стоячий комірець видавався на краях трохи затертим від частого прання, чорна краватка була заношена, а манжети, швидше за все, він узагалі не носив, бо Ганс Касторп помітив, що рукави збігалися на ліктях. Не зважаючи на це він видавався людиною, що знає собі ціну, розумне обличчя й постава не залишали жодних сумнівів. Це поєднання жалюгідности й приємности та ще темні очі нагадували Гансові Касторпу одного з тих іноземних музикантів, які в різдвяний час грають по дворах і, звівши вгору свої оксамитові очі, тримають у руках старенькі капелюхи, сподіваючись, що з вікна їм кинуть кілька монет. Катеринщик! — подумав Ганс Касторп і не здивувався, почувши ім'я незнайомця, коли Йоахим підвівся з лавки й дещо зніяковіло відрекомендував їх один одному: «Мій брат у перших Касторп. Пан Сеттембріні».

Ганс Касторп також підвівся ще зі слідами веселощів на виду. Та італієць увічливо попросив обох не порушувати свого затишку і змусив їх знову сісти, тоді як сам лишився перед ними стояти, прийнявши одну зі своїх зручних поз. Посміхаючись, позирав Сеттембріні на обох братів, а особливо на Ганса Касторпа, і в розумній, ледь іронічній посмішці, що причаїлася в самому кутику його рота, там де вус грайливо загинався догори, було щось особливе, щось таке, що закликало до пильности та ясности духу. Ганс Касторп якось одразу споважнів, і йому стало соромно. Сеттембріні сказав:

— Панове — в доброму гуморі, цілком виправдано. Чудовий ранок! Блакитне небо, сонце сміється, — й він легким, точним рухом здійняв свою маленьку, жовтаву долоню догори, водночас пославши туди навскіс бадьорий погляд: «Можна на мить забути, де перебуваєш».

Він розмовляв без іноземного акценту, лише за точністю його вимови все ж таки можна було пізнати в ньому чужинця. Його губи формували слова з певною насолодою. Слухати його було задоволенням.

— Чи панові добре подорожувалося? — звернувся він до Касторпа... — Чи пан уже одержав свій вирок? Я маю на увазі: чи вже відбулася похмура церемонія першого обстеження? — тут Сеттембріні мав би мовчки чекати, якби бажав справді щось почути, адже він поставив запитання, й Ганс Касторп намагався дати відповідь. Та чужинець зразу поставив наступне запитання: «Все минуло добре? Судячи з вашої охоти до веселощів... — і на мить замовк, а вигин кутика його рота став ще глибшим, — випливають цілком різні висновки. Скільки місяців наклали на вас наші Мінос та Радамант? — слово «наклали» прозвучало з його вуст особливо кумедно. — Давайте я прикину? Шість? Чи зразу дев'ять? Тут люди не скупі...

Ганс Касторп здивовано засміявся, при цьому намагаючись пригадати, ким то були оті Мінос та Радамант. Він відповів:

— Ну, що ви? Ні, ви помиляєтесь, пане Септем...

— Сеттембріні, — чітко і з запалом поправив італієць, при цьому іронічно вклонившись.

— Пане Сеттембріні, перепрошую. Отже, ні, ви помиляєтесь. Я зовсім не хворий. Я лише приїхав на два-три тижні провідати мого брата Цімсена й принагідно також трохи відпочити...

— Хай йому грець! То ви не з наших? Ви здорові, ви тут лише в гостях, як Одіссей у царстві тіней? Як сміливо спуститися на глибину, де порожньо й безглуздо живуть мертві...

— На глибину, пане Сеттембріні? Тут я маю заперечити. Мені ж довелось дертися до вас на висоту п'яти тисяч футів...

— То вам лише здалося! Даю слово, це ілюзія, — мовив італієць, зробивши рішучий жест. — Ми — істоти, що опустилися дуже низько, еге ж, лейтенанте, — звернувся він до Йоахима. Той не надто радів від такого звертання, проте намагався це приховати й відповів: