Розділ третій

— Гм, — мовив Ганс Касторп, малюючи собі далі. — Тобто все це відбувається за лаштунками.

— Можна й так сказати. Та ось нещодавно, чекай, напевне, тижнів вісім тому...

— Тоді яке ж «нещодавно», — сухо й прискіпливо завважив Ганс Касторп.

— Як? Тобто не нещодавно. Ти вже зі своєю точністю. Я кажу лише приблизно. Отже деякий час тому я мав нагоду зазирнути за лаштунки, чисто випадково — бачу все перед очима як зараз. То було тоді, коли для малої Гуюс, для католички Барбари Гуюс мали провести соборування, ну, ти знаєш — останнє помазання. Коли я приїхав, вона ще ходила, бувала дуже веселою, такою дурненькою, ну, підліток. Але потім усе пішло сторчма, вона вже не вставала, лежала від мене через три кімнати, потім з'явилися її батьки і, врешті, й священик. Він прийшов, коли всі були за чаєм, по обіді, в коридорах не було ні душі. Але, уяви собі, я проспав, під час основної процедури лежання заснув і не чув, як дзвонили, і так запізнився на чверть години. Тож у вирішальну мить був не там, де мали бути всі, й таким чином потрапив, як ти кажеш, за лаштунки, й коли я крокував коридором, вони вийшли мені назустріч, у стихарях і з хрестом, золотий хрест та лампіони, той хрест служка ніс як бунчук попереду яничарського оркестру.

— Так не гоже порівнювати, — сказав Ганс Касторп не без осуду в голосі.

— Так мені видалося. Мимовільно я про таке подумав. Та слухай же далі. Тож вони підходять до мене, так, раз-раз, швидким кроком, утрьох, якщо не помиляюся, попереду чоловік із хрестом, за ним священик в окулярах на носі, а за ним ще якийсь молодик з кадилом. Священик притискає до грудей накритий хустиною віатікум, при цьому смиренно схиляє голову набік, це ж для них святая святих.

— Саме тому, — сказав Ганс Касторп, — саме з цієї причини я дивуюся, що ти взявся порівнювати хрест із бунчуком.

— Добре, добре. Але зачекай, якби ти був там присутнім, ти б також не знав навіть після всього, якого виразу обличчя слід тобі прибрати. Як у поганому сні.

— В якому сенсі?

— А ось у якому. Я сам себе питаю, як мав повестися за таких обставин. Я не мав на голові капелюха аби його здійняти...

— Тож бачиш! — різко перебив його Ганс Касторп удруге. — Бачиш, що треба здійняти капелюха! Я, звичайно, звернув увагу, що ви тут, нагорі, капелюхів не носите. Але ж бо треба спершу мати капелюха на голові, щоб потім принагідно його здійняти. Ну, але як то було далі?

— Я став під стіною, — сказав Йоахим, — у благопристойній позі й трохи схилив голову, коли вони проходили повз мене, то було якраз навпроти кімнати малої Гуюс, номер 28. Мені здається, священик зрадів, що я привітався; він дуже ввічливо подякував і зняв свою шапочку. Але водночас зупинилися й інші, а служка з кадилом постукав у двері, потім прочиняє двері й пропускає отця першим до кімнати. А тепер лише уяви собі мій жах та моє самопочуття! В ту мить, коли священик переступає поріг, звідти, зсередини, лунає страшний крик, вищання, якого ти зроду не чув, три-чотири рази підряд, а потім безперервно, очевидно на все горло: «Аааа!» В цьому крикові було стільки горя, стільки відчаю та спротиву, що просто неможливо описати, окрім того, в проміжках між криками, чулося жалісливе благання, й нараз усе приглухло, так ніби голос ішов з-під землі або з глибокого погреба.

Ганс Касторп різко обернувся до свого брата в перших.

— Це була Гуюс? — запитав він схвильовано. — І чому раптом з погреба?

— Вона була забилась під ковдру! — сказав Йоахим. — Уяви-но лише мій стан! Священик стояв на порозі й промовляв заспокійливі слова, я ще його міг бачити, він то зазирав досередини, то відступав назад. Той, що ніс хреста, та інший помічник отця стояли біля входу й не могли зайти досередини. Повз них я міг дивитися в кімнату. Кімната, така сама, як наші, ліжко — ліворуч від дверей, при стіні, біля узголів'я стояли люди, очевидно, рідня, батьки, вони також говорили щось заспокійливе, схилившись над ліжком, де не було видно нічого, лише якусь безформну масу, яка щось благала, жахливо протестувала та дригала ногами.

— Кажеш, вона дригала ногами?

— З усіх сил! Але це їй не допомогло, вона мусила прийняти благословення на смерть. Священик підійшов до неї, наблизилися й обоє помічників, і двері зачинились. Але перед тим я ще встиг побачити: на мить з'явилася голова Гуюс із білявим, скуйовдженим волоссям, і широко розплющені очі, такі бляклі, зовсім безбарвні вп'ялися в священика, а потім з криками вона знову зникла під ковдрою.

— І ти розповідаєш мені про це лише тепер? — мовив Ганс Касторп після паузи. — Не розумію, чому ще вчора ввечері не розповів мені про це. Але, Господи милий, вона мусила мати ще багато сил, якщо могла чинити такий опір. Отже, вона ще була при силі. І не варто гукати священика до того, як людина зовсім ослабне.

— Вона й була ослабленою, — заперечив Йоахим. — ...Ох, розказувати є про що, важко обрати найголовніше... Вона таки була ослабленою, то лише від страху в неї з'явилося стільки сили. Вона ж страшенно боялася, коли відчула, що має померти. Це ж була молоденька дівчина, таке треба, врешті, розуміти. Але й чоловіки часом так себе поводять, що є, звичайно, неприпустимою слабкодухістю. До речі, Беренс знає, як таким дати раду. В таких випадках він завжди знаходить потрібну інтонацію.

— Яку ще інтонацію? — запитав Ганс Касторп, насупивши брови.