Розділ третій

Йоахим зо два рази кашлянув — десь-то підйом таки його втомлював. Коли знову закашлявсь, він зупинився, насупивши брови.

— Йди далі, — сказав він. Ганс Касторп поспішив уперед і не озирався. Згодом сповільнив кроки й урешті майже зупинивсь, оскільки йому здавалося, що він значно відірвавсь од Йоахима. Але все ж він не озирався.

Йому назустріч йшов гурт мешканців санаторію обох статей — Ганс Касторп бачив, як посеред косогору вони ще спускалися рівною частиною дороги, тепер же крокували донизу, якраз йому назустріч, і до нього долинули їхні різнотонні голоси. Їх було шестеро чи семеро, всі зовсім молоденькі, лише одна дещо старша пара. Ганс Касторп дивився на них, схиливши на бік голову й думаючи про Йоахима. Вони були простоволосі й засмаглі, дами — в барвистих светрах, чоловіки — переважно без верхнього одягу й ціпочків, як люди, які без зайвих умовностей, засунувши руки в кишені, хочуть трохи пройтись неподалік від дому. Оскільки вони йшли в долину, що не потребувало жодних особливих зусиль, а було лише веселим гальмуванням та стримуванням ніг, щоб не перейти на біг і не спіткнутися, то, власне, це не було нічим іншим, як керованим падінням, тож їхня хода видавалася ніби окриленою й легкою, що передавалося їхнім обличчям, цілим їхнім поставам, аж хотілося бути належним до їхнього гурту.

Ось вони порівнялися з ним, Ганс Касторп чітко бачив їхні обличчя. Засмаглими були не всі, дві дами відрізнялися блідістю: одна худа як палиця з обличчям слонової кістки, друга, мала й пухкенька, поплямована родимками. Всі поглянули на нього з однаковою зухвалою посмішкою. Висока молода дівчина в зеленому светрі, з недоглянутою зачіскою та дурнуватими, примруженими очима пройшла повз Ганса Касторпа впритул, ледь не зачепивши його ліктем, ще й присвиснула... Ні, це було якесь божевілля. Вона свиснула до нього, але не ротом, його вона зовсім не складала трубочкою, а, навпаки, тримала стуленим. Свист вирвався з неї, коли вона поглянула на нього так дурнувато й з примруженими очима — надзвичайно неприємний свист, хрипкий, різкий і якийсь пустотілий, протяглий і затихаючий, так що нагадував писк ярмаркових гумових поросят, які жалісно випускають набране в них повітря, при цьому зморщуючись, й ось щойно цей свист якимось незрозумілим чином виривався в неї з грудей, та вона зі своїм товариством уже проминула його.

Ганс Касторп завмер, дивлячись у далечину. Потім поквапно озирнувся й, принаймні, встиг зрозуміти, що огидний свист був лише жартом, зумисне придуманим глузуванням, бо він побачив, що вони сміються, а кремезний, губатий молодик, що тримав руки в кишенях штанів, при цьому досить непристойно задрав свою куртку, навіть зухвало обернувся до нього й зареготав... Йоахим наздоганяв Ганса Касторпа. Привітався з товариством, за своєю лицарською звичкою обернувшись до них і вклонившись зі зведеними разом підборами, після чого, м'яко поглянувши, підійшов до брата.

— Чого ти скорчив таку гримасу? — запитав він.

— Вона свиснула, — сказав він, — свиснула животом, коли вони проходили повз мене, ти можеш мені це пояснити?

— А, — сказав Йоахим і презирливо посміхнувся. — Не животом, дурниці. Це була Клеефельд, Терміна Клеефельд, вона свистить пневмотораксом.

— Чим? — перепитав Ганс Касторп. Він був надзвичайно збуджений і не знав, щиро кажучи, чому саме. Напівсміючись, напівсхлипуючи він додав. — Ти ж не можеш вимагати, щоб я розумів вашу тарабарщину.

— Ну, ходімо далі! — сказав Йоахим. — Я можу тобі й на ходу пояснити. А то ти наче як до місця приріс! Це термін хірургічний, як ти, напевне, здогадуєшся: операція, яку тут, нагорі, роблять часто. Беренс має великий досвід у цьому... Коли одна легеня вже надто здає, розумієш, а друга здорова, або порівняно здорова, то хвору легеню на деякий час звільняють від своїх обов'язків, аби її поберегти... Це означає, що людину розрізають ось тут, десь збоку — точно місце я не знаю, але Беренс робить це бездоганно. Далі в одну легеню закачують газу, азоту, розумієш, і таким чином зіпсована легеня відмикається. Газ, звичайно, довго не тримається, приблизно через кожні два тижні його треба оновити — просто тебе ніби заповнюють чимось, можеш собі це уявити. І коли мине рік чи довше і все гаразд, то легеня завдяки спокою може стати здоровою. Звичайно, не завжди, це таки ризикована справа. Але з пневмотораксом уже було досягнуто великих успіхів. Ті, кого ти щойно бачив, усі мали таку операцію. Там була й пані Ілтіс — ота, що з родимками, й пані Леві, худа, пам'ятаєш, вона так довго мусила лежати в ліжку. Вони здружились, адже така річ, як пневмоторакс, зближує людей, вони називають себе «Товариством однієї легені», тут їх усі знають. Але гордістю товариства є Терміна Клеефельд, оскільки вона цим пневмотораксом може свистіти — такий у неї дар, таке може далеко не кожен. Як то в неї виходить, я тобі не скажу, вона сама не може до пуття пояснити. Але коли швидко ходить, тоді може свистіти нутром, і, звичайно, вона це робить, аби полякати людей, особливо новоприбулих пацієнтів До речі, я гадаю, так вона розтрачує азот, оскільки його тре ба поповнювати щотижня.

Тут Ганс Касторп розсміявся; його збудження зі словами Йоахима раптом перетворилося на веселість, і, прикривши на ходу очі рукою, він трохи зігнувсь, і його плечі здригнулися від різкого й тихого хихикання.

— І що, їхнє товариство зареєстроване? — спитав він, насилу вимовляючи слова, від стримуваного сміху його голос звучав плаксиво й скімливо. — Чи є в них статут? Шкода, що ти не член, а то міг би запросити мене як почесного гостя... чи як товариша по чарці... Ти маєш попрохати Беренса, щоб він тебе частково відімкнув. Може, й ти зможеш свистіти, якщо докладеш зусиль, цього ж, напевне, можна навчитися... Смішнішого зроду не чув! — сказав він, глибоко зітхнувши. — Так, ти вибач, що я так про це говорю, але вони самі мають пречудовий настрій, твої пневматичні друзі! Як це їм спало на думку?.. Подумати тільки, як воно, «Товариство однієї легені»! Ти ба, а вона ще й свистить на мене — шалена особа! Ну й зухвальство! Чого вони такі зухвалі, можеш мені сказати?

Йоахим думав, що відповісти.

— Боже, — сказав він, — вони ж такі вільні... Я маю на увазі, що це молодь, для них час не грає жодної ролі, і ось вони, можливо, помруть. Чого їм наганяти поважність на обличчя? Часом я думаю: хвороба й смерть, власне, є несерйозними штуками, це скорше така тяганина, власне кажучи, серйозне життя є лише там, унизу. Гадаю, з часом ти розумітимеш це, лише маєш тут трохи довше побути.

— Це точно, — сказав Ганс Касторп. — Я так само думаю. В мене пробудився великий інтерес до вас тут, нагорі, а якщо є інтерес, то розуміння прийде саме собою, еге ж... Але що це зі мною таке — вона мені не смакує! — сказав він і став розглядати свою сигару. — Ввесь час питаю себе, чого мені бракує, аж помічаю, що «Марія» мені зовсім не смакує. Вона на смак як пап'є-маше, їй-бо', так ніби в мене зовсім розладнався шлунок. Не можу цього зрозуміти! На сніданок я поїв особливо ситно, але це ж не може бути причиною, адже коли добре наїсишся, то сигара смакує якраз надзвичайно добре. Чи ти гадаєш, це від того, що я так неспокійно спав? Може, через це в мене відбувся якийсь розлад? Ні, я маю її зараз же викинути! — сказав він після нової спроби. — Кожна затяжка — нове розчарування, тож навіщо себе силувати? — повагавшись іще хвильку, він кинув сигару з косогору в мокру глицю. — Як гадаєш, із чим це може бути пов'язано? — запитав він. — ...Я твердо переконаний, що це пов'язано з тим проклятим жаром на обличчі, від якого я знову потерпаю з самого ранку. Біс його знає, таке відчуття, ніби обличчя від сорому пашить... У тебе по приїзді також було таке?

— Так, — сказав Йоахим. — Спочатку я також почувався трохи дивно. Не переймайся тим! Я ж тобі казав, у нас тут прижитися не так легко. Але з тобою все буде гаразд. Бачиш лавочку на тому мальовничому місці. Ходімо сядем трохи та й гайда додому, мені треба на лежання.

Дорога стала рівною. Тепер вона вела до Давос-Пляцу, десь на третині крутогору, звідси попри високі, рідкорослі й покручені вітром сосни відкривався вид на містечко, що біліло серед яскравого дня. Проста, добра лавка, на яку вони сіли, впиралася об стрімку скелю. Поряд у відкритому дерев'яному жолобі вода, булькаючи й бризкаючи, струмувала в долину.

Йоахим хотів просвітити свого брата стосовно назв альпійських велетнів, огорнутих хмарами, які закривали долину з півдня, показуючи на них своєю дорожньою палицею. Але Ганс Касторп лише зрідка позирав на них, він сидів нахилившись уперед, наконечником свого міського, посрібненого ціпочка він малював на піску якісь фігури й поспитав про щось зовсім інше.

— Що я хотів ще запитати, — почав він, — ...випадок у моїй кімнаті стався якраз напередодні мого приїзду. А за час твого перебування тут було вже багато смертей?

— Напевне що багато, — відповів Йоахим. — Щодо них тут проявляють тактовність, розумієш, вони не стають відомими або дізнаєшся лише про деякі, пізніше. Тут це під суворим секретом, з огляду на пацієнтів і, особливо, паній, яким швидко може стати зле. Якщо поряд з тобою хто помре, ти нічого не помітиш. І труну приносять рано-вранці, коли ти ще спиш, і забирають померлого також удосвіта, або, наприклад, коли всі в їдальні.