Розділ третій

— Він, здається... Так, він, — мовив Йоахим, явно відволікшись на щось інше, коли вони залишали свій верхній одяг на вішалці перед їдальнею. Потім вони увійшли до світлої зали з низьким склепінням, де гуділи голоси, подзенькували прибори й квапились офіціантки з паруючими кавниками.

В їдальні було сім столів, більшість уздовж, лише два впоперек. Столи були великі, на десять осіб кожен, хоча й не скрізь для всіх було накрито. Всього лише кілька кроків, і Ганс Касторп опинився біля свого місця: йому виділили місце на вужчій стороні столу, посередині, поміж двома іншими, що розміщувались упоперек. Стоячи за стільцем, Ганс Касторп напружено й привітно вклонився до сусідів за столом, яких Йоахим церемонійно йому відрекомендував і яких він заледве бачив, не кажучи вже про те, щоб запам'ятати їхні імена. Єдине, що зафіксував, — це ім'я та особу пані Штер, її червоне обличчя та лискуче, сиве, мов попіл, волосся. Від неї можна було б чекати будь-якого ляпсусу — таким вперто неосвіченим був вираз її обличчя. Врешті, він сів до столу та між іншим зауважив про себе, що сніданок тут сприймають як велике столування.

На столі були горщики з варенням та медом, мисочки з рисовою та вівсяною кашами, тарілки з яєшнею та холодним м'ясом, нарізаним шматками, було вдосталь масла; хтось підняв скляну круглу кришку зі спітнілого швейцарського сиру, аби відрізати собі скибочку, ще й посередині столу здіймалася ваза зі свіжими та сушеними фруктами. Офіціантка в чорно-білому запитала Ганса Касторпа, що він хотів би пити: какао, каву або чай. Вона була маленька на зріст, мов дитина, зі старим довгообразим обличчям — карлиця, збагнув він перелякано. Він поглянув на свого брата, але той лише байдуже знизав плечима й повів бровами, ніби хотів сказати: «Ну і що?» Тож Ганс Касторп опам'ятався й попрохав чаю з особливою ввічливістю, оскільки його питала карлиця, й узявся до рисової каші з корицею й цукром, тоді як очі його перебігали на інші страви, які просилися на пробу, а також на гостей за сімома столами, колегами та товаришами по нещастю Йоахима, які були хворими зсередини й тепер, перемовляючись, снідали.

Зала була витримана в тому новітньому стилі, який може надати строгій простоті певного фантастичного відтінку: не надто широка, обрамлена навколо критою галереєю, де стояло кілька сервантів; галерея дугою відкривалася до внутрішнього приміщення зі столами. Колони, дополовини обшиті полірованим сандаловим деревом, а зверху побілені, так само, як і вища частина стін та стеля, були прикрашені кольоровими стрічками, простодушними й веселими шаблонами, що кріпилися на натягнених під стелею ремінцях. Багато блискучих латунних електричних люстер прикрашали залу, вони складалися з трьох, вставлених один над одним обручів, що були поєднані тонким плетивом, на нижньому з яких, ніби маленькі місяці, колом висіли кулясті плафони з білого матового скла. У залі було четверо скляних дверей — двоє на дальньому кінці, які вели на веранду, треті двері ліворуч вели просто в хол і, нарешті, четверті — у вестибюль, крізь які увійшов Ганс Касторп, оскільки Йоахим повів його іншими сходами, ніж учора ввечері.

Праворуч за столом сиділа невиразна істота в чорному з пушком на обличчі та розпашілими щоками, в якій йому ввижалася така собі домашня швачка, можливо тому, що вона снідала винятково здобними булками з кавою й тому, що його образ швачки пов'язувався зі сніданком із кавою та здобними булками. Ліворуч від нього була англійська панна, також уже в літах, дуже негарна, з худими, скоцюрбленими пальцями, вона читала написані круглим почерком листи з батьківщини й пила криваво-червоний чай. Поряд з нею сидів Йоахим, а далі — пані Штер у шотландській вовняній кохті. Коли вона приймала їжу, то тримала свою стиснуту в кулаці ліву руку біля щоки і, коли говорила, явно намагалася надавати своєму обличчю розумного виразу, відкочуючи верхню губу та показуючи свої дрібні довгасті заячі зуби. Хлопець із тоненькими вусиками, що мав такий вираз обличчя, ніби тримав у роті щось гидке на смак, сів поряд з нею й снідав у цілковитій мовчанці. Він увійшов тоді, коли Ганс Касторп уже сидів, увійшов поспіхом, ні на кого не дивлячись, на знак вітання прихилив бороду до грудей та зайняв своє місце, усім своїм виглядом однозначно відмовляючись знайомитися з новоприбулим гостем. Можливо, він був надто хворий, аби надавати значення й звертати увагу на такі формальності чи, взагалі, виявляти інтерес до оточення. Нараз за стіл навпроти підсіла надзвичайно худа білява дівчинка, яка спорожнила пляшку йогурту в свою тарілку, виїла його ложкою і негайно пішла геть.

За столом розмова точилася мляво. Йоахим задля годиться бесідував з пані Штер, поцікавився її здоров'ям та з коректним виразом співчуття сприйняв повідомлення, що воно могло би бути і кращим. Вона нарікала на млявість. «Я почуваюся так мляво, — промовляла вона, розтягуючи слова, маніжачись як людина, необізнана з етикетом. Вже зранку в неї було 37,3, а що ж то буде по обіді. Домашня швачка повідомила, що в неї така сама температура і заявила, що вона, навпаки, почувається збудженою, внутрішньо напруженою та неспокійною, так ніби на неї чекають якісь особливі й вирішальні справи, чого насправді не було, а було лише тілесне збудження без жодної душевної причини. Вона таки не була домашньою швачкою, бо її мова була дуже правильна й майже вчена. До речі, Гансові Касторпу видалося згадане збудження, чи скорше згадка про нього, трохи недоречним, ба майже непристойним для такої непримітної та маленької особи. Він по черзі запитав швачку та пані Штер, як довго вони вже тут перебувають (перша прожила в цьому закладі п'ять місяців, а друга — сім), зібрався з думками, аби запитати англійською свою сусідку праворуч, що за чай вона п'є (то був чай з мальви) і чи він добре смакує, що та бурхливо підтвердила, потому дивився в залу, де люди приходили й відходили: перший сніданок не був обов'язковим для всіх.

Ганс Касторп відчував легкий острах від можливих тяжких вражень, та тепер був розчарований: тут, у залі, була досить жвава атмосфера, не було відчуття, що ти в місці страждання. Засмагла молодь обох статей заходила наспівуючи, вела розмови з «сестрами-годівницями» та з добрим апетитом бралася до ситного сніданку. Тут були й люди зрілого віку, подружні пари, цілі родини з дітьми, що розмовляли російською, а також хлопчики-підлітки. Майже всі жінки носили тісні куртки з вовни чи шовку, так звані светри, білі або кольорові, з відгорнутими комірами та кишенями — гарно видавалося, коли вони ховали руки в цих кишенях, стояли собі й гомоніли. За багатьма столами роздивлялися фотографії, безперечно нові, власноруч зроблені знімки, за іншим столом обмінювалися поштовими марками. Розмовляли про погоду, про те, як спалось і яку температуру наміряли в роті. В більшости був веселий настрій — без особливої на те причини, можливо, лише тому, що в них не було якихось прикрощів, вони були разом, і їх було багато. Деякі, щоправда, сиділи за столом, підперши руками голову, й дивилися кудись у простір. Їм ніхто не перешкоджав і не звертав на них увагу.

Нараз Ганс Касторп подратовано й ображено здригнувся. Гримнули двері, це були двері ліворуч попереду, які вели прямо до холу — хтось їх пустив чи, скорше, з силою хряпнув за собою, щоб заклацнути їх на заскочку, і це був той звук, якого Ганс Касторп до смерти не міг терпіти і здавна ненавидів. Можливо, ця зненависть була від виховання, можливо, від набутої ідіосинкразії — так чи так, він ненавидів грюкання дверима й був готовий ледь не вдарити будь-кого, хто втяв би таке при ньому. Тутешні двері були зверху засклені маленькими шибочками, і це ще більше посилило удар: то був просто гуркіт і брязкіт заразом. Тьху, розлючено подумав Ганс Касторп, що то за таке нехлюйство! Та, оскільки в ту саму мить до нього звернулася «швачка», він не мав часу роздивитися, хто ж був отим зловмисником. Проте коли відповідав «швачці», його чоло між білявими бровами зібралося в складки, а обличчя було невдоволено перекошеним.

Йоахим запитав, чи проходили вже лікарі. Так, уже були один раз, відповів хтось, вони залишили залу майже в ту саму мить, коли брати зайшли. Просто мали вже йти й не могли чекати. Протягом дня ще буде нагода познайомитися. Та в дверях вони ледь не зіткнулися з надвірним радником Беренсом, який у супроводі доктора Кроковскі швидко прямував до зали.

— Гопа, обережно, панове! — сказав Беренс. — Ми заледве не наступили один одному на мозолі. — Його мова мала сильне нижньосаксонське забарвлення: відкриті голосні й пережовані приголосні. — Так це ви, — промовив він до Ганса Касторпа, якого відрекомендував Йоахим, цокнувши підборами, — ну, дуже приємно. — І він простяг юнакові свою велику, мов лопата, руку. Це був кістлявий чолов'яга, ледь не на три голови вищий за доктора Кроковскі, вже зовсім сивий, з випнутою потилицею, великими, підпухлими й заплилими кров'ю блакитними очима, з яких сочилися сльози, в нього був кирпатий ніс та коротко підстрижені вуса, трохи скошені через закопилену на один бік губу. Те, що Йоахим казав про його щоки, цілком відповідало дійсності, вони були сині; тож обличчя видавалося вельми барвистим на тлі білого, підперезаного хірургічного халата, що сягав йому до колін; нижче на ньому були смугасті штани, а пара колосальних ніг була взута в жовті, ледь розтоптані чоботи на шнурках. Доктор Кроковскі також прийшов у робочому одязі, лише халат його був з чорного люстрину, подібний до сорочки, з гумками на зап'ястях, проте не менше підкреслював його блідість. Він тримався чисто як асистент і не брав участи в знайомстві, проте можна було помітити критичну напругу його рота, чим давалося до розуміння, що своє підпорядковане становище він вважає трохи дивним.

— Двоюрідні брати? — запитав надвірний радник Беренс, киваючи пальцем по черзі то на одного, то на іншого й позираючи спідлоба своїми заплилими кров'ю, блакитними очима... — Ну, цей також хоче в солдати? — мовив він до Йоахима, кивнувши головою на Ганса Касторпа...

— Та боронь боже!

— Що? Ну, я зразу побачив, — тут він звернувся до Ганса Касторпа, — у вас є щось таке цивільне, таке комфортабельне, жодного бряжчання зброєю, як у цього ротного. Ви були б кращим за нього пацієнтом, б'юсь об заклад. Я бачу з першого разу, чи з людини вийде добрий пацієнт, адже тут має бути свій талант, талант належиться до всього, а цей ось нащадок ґотів не має ні краплини таланту. Щодо занять на плацу — не знаю, а хворіти не вміє анітрохи. Ви не повірите — він увесь час хоче їхати геть, переслідує мене, чіпляється і не може дочекатися, коли повернеться в долину, щоб там мордуватися. Ну й завзяття! Навіть якогось півроку не хоче нам подарувати. А в нас тут дуже гарно, самі скажіть, Цімсен, хіба тут не гарно! Нічого, ваш брат у перших оцінить нас по достоїнству, матиме тут розвагу. Дам тут також не бракує — у нас дами наймиліші. Принаймні ззовні деякі з них дуже мальовничі. Але вам треба трохи фарби в обличчі, чуєте, а то дами вас не визнають! Зелене — то колір дерева життя, але як колір обличчя зелене — не зовсім те, що потрібно. Звичайно, сильне недокрів'я, — сказав він, без церемоній підступивши до Ганса Касторпа й вказівним та середнім пальцем відігнувши його повіку. «Звичайно, абсолютне недокрів'я, як я й казав. Знаєте що? Це була не така вже погана ідея з вашого боку полишити на деякий час свій Гамбург. Цей Гамбург вищою мірою заслуговує нашої вдячности; зі своєю волого-веселою метеорологією він завжди постачає нам чудовий контингент. Принагідно я дозволю собі дати вам необов'язкову пораду — знаєте, цілковито sine pecunia — тож поки ви тут є, робіть усе, що й ваш брат. У вашому випадку було б дуже розумно пожити певний час так, ніби у вас легка форма tuberculosis pulmonum та трохи поповнити запас білка. Курйозна штука тут у нас із отим білковим обміном... Хоча загальне спалення білка є підвищеним, тіло все ж нарощує його запас... Ну, ви добре виспались, Цімсен? Добре, так? Тож уперед на прогулянку! Але не більше як півгодини! Не забувайте акуратно записувати, Цімсен! Це як служба! По совісті! У суботу я подивлюся температурну криву! Ваш брат нехай також з вами міряє. Міряти ніколи не зашкодить. Доброго ранку, панове! Приємних розваг! Доброго ранку... Доброго ранку...» — Й доктор Кроковскі поквапився за ним, а той летів як на вітрилах, розмахуючи руками, закидаючи їх за спину, при цьому праворуч і ліворуч ставлячи питання, чи гарно спалося, на що від усіх звучала ствердна відповідь.

Жарти. Соборування. Перервана веселість

— Дуже мила людина, — сказав Ганс Касторп, коли вони, дружньо привітавшись із кульгавим консьєржем, який упорядковував листи в своїй кімнатці, вийшли через портал на вулицю. Портал був на південно-східному боці білого поштукатуреного будинку, середня частина якого була на поверх вищою, оздоблена невеликою баштою з годинником, критою залізом шиферного кольору. Виходячи з цього боку, не треба було йти через огороджений сад; ти опинявся зразу на природі з видом на круті гірські луги, навколо яких росли поодинокі, не надто високі смереки, а понад землею стелилися похилені гірські сосни. Дорога, якою вони рушили — зрештою, це була єдино можлива, окрім дороги, що збігала в долину — вела їх з невеликим підйомом праворуч, позад санаторію, де були кухня та господарський двір, там, при вході до підвальних приміщень, поряд із ґратами стояли залізні сміттєві контейнери, далі ще добрий шмат дороги йшов тим самим напрямом, потім дорога описувала круту дугу й вела праворуч, до порослого поодинокими деревами косогору. Дорога була тверда, трохи червоняста й трохи розмокла, на її узбіччі лежали брили скель. Брати виявились не самі на прогулянці. Гості, що закінчили сніданок зразу після них, наступали їм на п'яти, а цілі групи вже поверталися, йшли їм назустріч, неквапно спускалися косогором.

— Дуже мила людина! — повторив Ганс Касторп. — У нього така жвава манера говорити — просто заслухаєшся, «ртутна сигарета» на «термометр» — це чудово, я зразу зрозумів, про що мова... Але краще я запалю справжню, — сказав він, зупинившись, — я більше не можу терпіти! З учорашнього обіду нічого порядного не курив... Перепрошую! — Й він дістав зі свого шкіряного портсигара, прикрашеного срібною монограмою, один екземпляр «Марії Манчіні», гарний екземпляр з найвищого ряду, приплюснув його з одного боку, що йому особливо подобалося, маленьким інструментом з боковим лезом, який він носив на годинниковому ланцюжку, обрізав кінчик, клацнув запальничкою й кількома пристрасними затяжками роздмухав досить довгу, туповерху сигару. — Так, — мовив він, — тепер, як на мене, ми можемо продовжити нашу приємну прогулянку. Ти, звичайно, не куриш через свою дисципліну?

— Я взагалі не курю, — відповів Йоахим. — Чого ж мені братися курити саме тут?

— Я не розумію! — мовив Ганс Касторп. — Не розумію, як можна не курити. Людина, яка не курить, позбавляє себе, так би мовити, найкращої частини життя чи, принаймні, дуже великого задоволення! Коли я прокидаюся, то радію, що протягом дня зможу курити, а коли їм, то радію з того, що я, власне, їм — аби могти курити. Я, звичайно, дещо перебільшую, але день без тютюну був би для мене нестерпно порожнім, цілковито похмурим та непривабливим, і якщо одного ранку я мав би собі сказати: сьогодні немає курива, гадаю, в мене не знайшлося б сили волі щоб устати, авжеж, я залишився б у ліжку. Поглянь-но: коли маєш сигару, яка добре горить — звичайно вона повинна бути без порожнин і добре тягнутися, бо інакше це тебе тільки дратуватиме, — гадаю, коли маєш добру сигару, почуваєш себе захищеним, тоді з тобою буквально нічого не може трапитися. Це так само, як прив'язаність до моря, еге ж — коли почуваєшся до нього прив'язаним, тоді тобі нічого більше не треба. Ні роботи, ані розваг... Слава Богу, люди курять по всьому світі, це ні для кого не новина, й ніде не треба від цього відмовлятися. Навіть полярники беруть із собою добрий запас курива, щоб легше долати випробування, і, коли я про таке читав, мені воно завжди видавалося симпатичним. Адже людина завжди може потрапити в скруту — припустімо, в мене погано йдуть справи; але поки маю свою сигару — я можу витримати, бо знаю, вона дасть мені сили все здолати.

— Все ж таки це певна слабість, — сказав Йоахим, — що ти так залежиш від куріння. Беренс мав цілковиту рацію: ти людина цивільна — з його боку це було навіть більше, ніж похвала, — але ти невиправний цивіліст, ось у чому річ. До речі, ти здоровий і можеш робити, що хочеш, — промовив він, і в його очах проступила втома.

— Так, здоровий, лише недокрів'я, — сказав Ганс Касторп. — Уже досить і того, як він мені сказав, що я зелений на вигляд. Але це правда, я сам помітив, що проти вас тут, нагорі, я справді здаюся зеленим, удома я так цього не помічав. Урешті, дуже мило з його боку, що він без зайвих слів дає мені поради, як він каже, цілковито sine pecunia, й скеровує мене на твій розпорядок дня: а що мені тут з вами, нагорі, лишається робити? Й від того не буде шкоди, якщо я з божою поміччю трохи накопичу білка, хоча, ти маєш визнати, це звучить якось неприємно.