Розділ третій

— Чи можна поцікавитися вашим самопочуттям, пане інженере? — запитав Сеттембріні, який, застромивши руки в кишені, походжав серед гостей, а тепер підійшов до Ганса Касторпа... На ньому досі був той сірий сурдут із м'якого драпу та світлі картаті штани. До Ганса Касторпа він звернувся з посмішкою, і той знову відчув ніби якесь протверезіння, дивлячись на тонкий, іронічно скривлений кутик рота Сеттембріні під загнутими вусами. До речі, Ганс Касторп дивився на італійця трохи спантеличено, його губи відвисли, а очі почервоніли.

— А, це ви, — сказав він. — Пан із сьогоднішньої ранкової прогулянки, ми зустрілися з вами біля тої лавки, нагорі... біля струмка... Звичайно, я зразу вас упізнав. Вірите чи ні, — вів він далі, хоча зразу усвідомив, що говорити цього було не варто, — а спершу я вас був прийняв за катеринщика!.. Це, звичайно, цілковитий нонсенс, — додав він, оскільки помітив, що погляд Сеттембріні набув прохолодно-допитливого виразу, — цілковита дурниця, одне слово! Мені абсолютно не зрозуміло, з якої це речі я...

— Не хвилюйтеся, це ні про що не свідчить, — відповів Сеттембріні, після того як якусь мить його розглядав тяжким поглядом. — Ну, і як ви провели день — перший за ваше перебування в цьому місці дозвілля?

— Дуже дякую. Все цілком за планом, — відповів Ганс Касторп. — Переважно в горизонтальній позиції, як ви це любите називати.

Сеттембріні посміхнувся.

— Можливо, я принагідно так висловлювався, — сказав він. — Ну, й цей спосіб життя здався вам цікавим?

— Цікавим і нудним, як хочете, — відповів Ганс Касторп. — Знаєте, часом це важко розрізнити. Я зовсім не нудився, до того ж, тут у вас, нагорі, досить жваве життя. Тут чуєш і бачиш так багато нового й незвичного... Але, з іншого боку, маю таке враження, ніби я тут не один день, а вже досить довгий час — так ніби я тут подорослішав та порозумнішав, принаймні таке в мене враження.

— Навіть порозумнішав? — мовив Сеттембріні й здивовано повів бровою. — Дозвольте мені одне запитання: а скільки вам, власне, років?

І, треба ж таке, — Ганс Касторп цього не міг згадати! У цей момент він не знав, скільки йому років, незважаючи на великі, ба навіть розпачливі зусилля щоб пригадати. Аби виграти час, він попросив повторити запитання, аж потім промовив:

— Я... скільки років? Мені минає двадцять четвертий. Незабаром буде двадцять чотири. Перепрошую, я трохи стомився! — сказав він. — І втома — навіть не те слово, щоб описати мій стан. Знаєте це почуття, коли людині щось сниться, і вона знає, що це сниться й намагається прокинутися, але ніяк не може? Саме такий у мене стан. Напевне, маю жар, інакше я собі цього не можу пояснити. Ви не повірите, що в мене ледь не до колін холодні ступні! Якщо так можна висловитись, адже коліна — вже не ступні — перепрошую, я почуваюся вищою мірою збентеженим, і, врешті, нічого дивного, якщо вже з раннього ранку тебе обсвистують пневмотораксом, а потім ці тиради пана Альбіна й до того ж горизонтальна позиція. Вірите, в мене зараз постійне враження, ніби я не можу довіряти своїм п'яти органам чуття, маю сказати, це бентежить мене ще більше, ніж розпашіле обличчя та холодні ступні. Скажіть мені просто: ви вважаєте можливим, що пані Штер уміє готувати двадцять вісім видів рибних соусів? Я не думаю, що вона таки справді їх може готувати — на мою думку, це абсолютно виключається — лише одне я хотів би напевне знати: вона справді таки щойно казала за столом чи то мені лишень причулося.

Сеттембріні поглянув на нього. Здавалося, він його не чув. Його очі знову примружились, перейшли в незворушну сліпу позицію і так само, як сьогодні вранці, італієць тричі промовив «так, так, так» та «ну, ну, ну» — іронічно-задумливо, чітко вимовляючи «т».

— Кажете, двадцять чотири? — спитав він потому...

— Ні, двадцять вісім! — сказав Ганс Касторп. — Двадцять вісім рибних соусів! Не просто будь-яких соусів, а саме рибних, ось у чому жах.

— Інженере! — мовив Сеттембріні гнівно й застережливо. — Візьміть себе в руки й дайте мені спокій із цими нісенітницями! Я про таке знати нічого не знаю й не хочу. Вам буде двадцять чотири, кажете? Гм... дозвольте мені ще одне запитання чи безсторонню пораду, якщо бажаєте. Оскільки перебування тут здається вам нестерпним, оскільки ви фізично, і якщо я не помиляюсь, також і душевно почуваєтеся в нас дискомфортно, — як ви ставитеся до того, щоб відмовитися від перебування тут, коротше кажучи, щоб ще сьогодні ввечері спакувати речі, а завтра відповідно до розкладу поїхати звідси швидким потягом?

— Ви вважаєте, що я маю поїхати? — спитав Ганс Касторп. — Але ж я щойно прибув. Ні, як я можу судити лише після одного дня!

За цими словами він випадково зазирнув до сусідньої кімнати й побачив там пані Шоша анфас, її вузькі очі та широкі вилиці. І все-таки, подумав він, що й кого вона мені нагадує? Та його втомлена голова, незважаючи на деякі потуги, не знаходила відповіди.

— Звичайно, мені не легко тут, у вас, акліматизуватися, — вів він далі, — цього слід було чекати; й тому зразу дати драла лише через те, що відчув легке приголомшення та жар, було б для мене соромно, для мене це видавалось би боягузтвом і, крім того, було би проти будь-якого здорового глузду. Ну, скажіть самі...

Нараз він став дуже настирним, збуджено рухав плечима, ніби будь-що домагався від італійця, аби той забрав свою пропозицію назад.

— Вітаю ваш розум, — відповів Сеттембріні. — Я вітаю, до речі, також і вашу мужність. Проти того, що ви кажете, здається, не так легко знайти поважні аргументи. Крім того, я вже був свідком чудових випадків акліматизації. Минулого року була тут панна Кнайфер, Оттілія Кнайфер, з поважної родини, донька високого державного посадовця. Вона перебувала тут півтора року й так чудово вжилася, що коли її здоров'я було цілком відновлене — адже таке трапляється, і людина стає тут, нагорі, нараз здоровою — то вона й тоді ні за яку ціну не хотіла їхати геть. Вона щиро просила надвірного радника Беренса дозволити їй залишитися ще, казала, що не може й не хоче додому, що її дім тут, тут вона щаслива; та оскільки тоді був великий наплив, а її кімната була потрібна, то всі прохання були намарними, й Беренс наполіг на тому, щоб дівчину виписали як таку, що одужала. В Оттілії піднявся жар, її температурна крива старанно повзла вгору. Її розкрили лише тоді, коли звичайний термометр замінили на так звану «німу сестру»; ви не знаєте, що це таке, це термометр без поділок, лікар контролює його, прикладаючи до нього шкалу, й потім сам малює криву. Тож в Оттілії було 36,9, тобто абсолютно нормальна температура. Далі вона взялася купатися в озері, тоді був початок травня, ще були нічні приморозки, озеро не було замерзлим, воно мало якраз кілька градусів вище нуля. Оттілія подовгу залишалась у воді, аби замати якусь болячку — жодного успіху! Вона була здорова. З болем та відчаєм від'їхала вона, не реагуючи на заспокійливі слова батьків. «Що мені робити там, унизу? — постійно вигукувала вона. — Тут моя батьківщина!» Я не знаю, що з нею було далі... Але здається, інженере, ви мене не слухаєте? Вам коштує зусиль стояти на ногах, якщо не помиляюся. Лейтенанте, ось ваш брат! — звернувся він до Йоахима, що саме підійшов. — Одведіть його в ліжко! Він поєднує в собі розум та мужність, але сьогодні ввечері трохи кволий.

— Ні, правда, я все зрозумів! — запевняв Ганс Касторп. — Отже «німа сестра» — це лише пробірка зі ртуттю без жодних цифр. Бачите, я все вловив! — Потім він нарешті сів у ліфт з Йоахимом та іншими пацієнтами; спілкування на сьогодні закінчилося, всі порозходилися по павільйонах та лоджіях на вечірню процедуру лежання. Ганс Касторп пішов разом з Йоахимом до його кімнати. У коридорах на підлозі лежали доріжки з кокосової соломки, вони м'яко, пружно вгиналися під їхніми черевиками, але Гансові Касторпу це більше не здавалося неприємним. Він сів на велике квітчасте крісло Йоахима — таке саме стояло і в його кімнаті — й запалив «Марію Манчіні». Вона відгонила глиною, вугіллям та ще дечим, лише не так, як би мусила; та він і далі її курив, дивлячись, як Йоахим готується до процедури лежання: накинув домашню тужурку, поверх натяг старе пальто й вийшов на балкон з настільною лампою та своїм російським підручником, там він засвітив лампу і, запхнувши до рота термометр, сидячи на шезлонзі, із вражаючою спритністю став замотуватися в дві верблюжі ковдри, що були розстелені на шезлонзі. Ганс Касторп з неприхованим подивуванням спостерігав, як хвацько це в нього виходить. Одна за одною він загортав ковдри спершу з лівого боку на всю довжину аж попід пахви, потім навколо спини, накриваючи ступні, до правого боку, так що врешті перетворився на досконалий та гладенький пакет, з якого стирчали лише голова, плечі та руки.