Розділ «6 ТІФÉРЕТ»

Зараз ми в обдертій халупі на Кліньянкурі. Цього вечора я маю покарати насамперед тебе, тебе, що втаємничила мене у благородне мистецтво злочину. Помститися тобі, бо ти вдаєш, що кохаєш мене, а найгірше, ти віриш у це, і помститися тим безіменним ворогам, з якими ти проведеш найближчий вікенд. Лючано, настирливий свідок моїх принижень, допоможе мені своєю рукою — єдиною — а потім помре й він.

Халупа з лядою у долівці, за якою таїться щось на кшталт вирви, резервуару, підземної кишки, що її від незапам’ятних часів використовували для переховування контрабандного товару, вона непокоїть своєю вологістю, адже межує з коридорами Паризьких стоків, лабіринтом злочину. Старовинні стіни пітніють невимовними міазмами, так що достатньо, за допомогою Лючано, надзвичайно вірного у злі, зробити діру в стіні — й вода увірветься струменями, затопить пивницю, розвалить уже хисткі мури, зрівняє вирву з рештою стоків, і ось уже плавають дохлі пацюки, а чорнувата поверхня, що видніє з горішнього отвору, стає передсінком нічної ніщоти: за нею — далека далечінь, Сена, потім море…

З ляди звисає невелика драбина, прикріплена до верхнього краю, й на ній, над самою водою влаштовується Лючано з ножем: одною рукою він мертво тримається за перший щабель, другою стискає кинджал, третя ж готова схопити жертву. Тепер чекай у тиші, — кажу я йому, — і все побачиш.

Я переконав тебе спекатися всіх чоловіків зі шрамом — ходи зі мною, будь моя назавжди, позбудьмося тих недоречних постатей, я ж добре знаю, що ти їх не кохаєш, ти сама мені це сказала, зостанемося лише ти та я — й підземні течії.

Ось ти увійшла, гордовита, мов весталка, штивна і сварлива, мов мегера — гай-гай, пекельне видіння стрясає моїми столітніми боками і стискає мої груди кліщами бажання, о прегарна мулатко, начиння моєї згуби. Покарлюченими руками я роздираю на собі сорочку з тонкого батисту, що огортає мої груди, й нігтями роблю на них криваві борозни, а тим часом жорстокий жар палить мої губи, холодні, наче руки змії. Глухий рев виривається з найчорніших печер моєї душі й вихоплюється з-за частоколу моїх звірячих зубів — я, кентавр, вивержений з тартару — і майже не чути лету саламандри, я-бо стримую свій крик і наближаюся до тебе з жорстокою посмішкою.

— Моя люба, моя Софіє, — промовляю я до тебе з котячим чаром, як може промовляти лише таємний шеф Охрани. — Прийди, я ждав тебе, причаїмось із тобою у пітьмі і дожидаймося, — а ти хрипко і в’язко смієшся, передчуваючи якийсь спадок або здобич, якийсь рукопис Протоколів, що його можна буде продати цареві… Як вправно ти приховуєш за цим янгольським обличчям свою демонічну натуру, соромливо охоплену андрогінними джинсами, майже прозорою майкою, яка прикриває ганебну лілію, витаврувану на твоєму білому тілі Лільським катом!

Прибув перший дурень, зваблений мною у пастку. Я ледь уловлюю риси його обличчя під опанчею, яка огортає його, але він показує мені знак тамплієрів з Провену. Це — Совпс, убивця, найнятий групою з Томару. — Графе, — каже мені він, — час вибив. Надто багато років ми блукали, розкидані світом. Ви володієте кінцевим уривком послання, а я — тим, який з’явився на початку Великої Гри. Але це зовсім інша історія. Об’єднаймо наші сили, а інші…

Я закінчую його фразу: — А інші нехай ідуть до дідька. Гайда, брате, в центрі кімнати стоїть скриня, а в скрині — те, чого ти шукаєш століттями. Не бійся сутінків, вони не шкодять, а допомагають нам. Цей телепень робить крок за кроком, майже навпомацки. Глухий звук — шубовсть. Він падає в отвір, над самою водою Лючано хапає його, бринить лезо, швидкий рух ножем по горлу, булькотіння крови зливається з шумуванням хтонічної рідини.

Стук у двері. — Це ти, Дізраелі?

— Авжеж, — відповідає мені незнайомець, у якому мої читачі, либонь, упізнали великого магістра англійської групи, що уже піднявся на вершину влади, зоставшися таким же ненаситним. Він говорить: — Му Lord, it is useless to deny, because it is impossible to conceal, that a great part of Europe is covered with a network of these secret societies, just as the superficies of the earth is now being covered with railroads…[248]

— Ти вже говорив це в Палаті Громад 14 липня 1856 року, від мене нічого не приховаєш. Давай по суті.

Юдей-беконіанець лається крізь зуби. Він продовжує: — Їх занадто багато. Тридцять шість невидимих стали триста шістдесятьма. Помнож на два, буде сімсот двадцять. Відніми сто двадцять років, по виповненні яких відчиняться двері, одержиш шістсот, як при наступі під Балаклавою.

Сам чорт а не людина, таємна наука чисел не має для нього таємниць. — То й що?

— Ми маємо золото, а ти — карту. Об’єднаймося і будемо непереможні. Ритуальним жестом я вказую на примарну скриню, і йому, засліпленому жадобою, здалося, що він і справді розгледів її в затінку. Він вирушає, падає.

Я чую зловісний виблиск Лючанового леза, попри темряву бачу хрипіння, яке зблиснуло в німотній зіниці англійця. Справедливість торжествує.

Я очікую третього, людину французьких розенкрейцерів, Монфокона де Віллара, готового зрадити, як мені вже було відомо, таємниці своєї секти.

— Я — граф Ґабаліс, — представляється він, брехливо й дурнувато. Вистачило лише шепнути кілька слів, аби спонукати його попрямувати до своєї долі. Він падає, і Лючано, спраглий крови, сповнює своє діло.

Ти усміхаєшся до мене в тіні й кажеш мені, що ти моя, і нехай моя тайна стане твоєю. Обманюйся, обманюйся, зловісна карикатуро на Шхіну. Авжеж, я твій Симон, почекай, ти ще не знаєш найголовнішого. А дізпавшися, відразу перестанеш знати.

Що ще додати? Один за одним входять інші.

Отець Брешані повідомив мені, що німецьких ілюмінатів представлятиме Бабет д’Інтерлякен, праправнучка Вайсгаупта, велика діва швайцарського комунізму, що зросла між оргіями, грабунками та кровопролиттями, надзвичайно вправна у видурюванні недосяжних таємниць, у відкриванні депеш без порушення печатей, у підливанні отрути на звеління своєї секти.