Розділ «5 ҐВУРÁ »

Я сказав собі: я такий самий, як Ампаро — не вірю, але підкоряюся. І я ловив себе на тому, що роздумую над тим фактом, що, по суті, висота великої піраміди справді становить одну мільярдну відстані Земля-Сонце, що між міфологією кельтів та міфологією американських індіянців справді простежуються аналогії. І я починав ставити питання до всього, що мене оточувало — до будинків, вивісок крамниць, хмар на небі та гравюр у бібліотеці, прагнучи, аби вони мені розповіли не свою, а іншу історію, яку вони, звісно, приховували, але яку вони, врешті-решт, відкривали з причини і силою своїх таємничих подібностей.

Мене врятувала Лія, принаймні на якийсь час.

Я розповів їй усе (майже все) про поїздку до П’ємонту. Вечір за вечором я повертався додому з новими дивовижними фактами, додаючи їх до свого перехресного каталогу. Вона примовляла: “Поїж, ти ж худий, як тріска”. Одного вечора вона сіла побіч письмового столу, розділивши свою гриву посередині чола, щоб дивитись мені прямо в вічі, і згорнувши руки на колінах, як це роблять сільські господині. Вона ніколи раніше не сідала у такій позі, розставивши ноги, з напнутою між колінами спідницею. Я подумав, що ця поза не надто вишукана. Але потім приглянувся до її обличчя, і воно, вкрите легким рум’янцем, здалося мені світлистішим, ніж завжди. Я слухав її — хоча ще не знав чому — з пошаною.

“Піме”, сказала мені вона, “мені не подобається те, як ти ставишся до роботи в “Мануціо”. Раніше ти збирав факти, як збирають мушлі. А тепер здається, що ти викреслюєш номери в лотереї”.

“Це лише тому, що так я більше розважаюся”.

“Ти не розважаєшся, а захоплюєшся, а це різні речі. Уважай, через них можеш позбутися глузду”.

“Не треба перебільшувати. Якщо хтось і божевільний, то це вони. Ніхто не стає божевільним, працюючи санітаром у божевільні”.

“Це ще треба довести”.

“Ти знаєш, що я завжди недовірливо ставився до аналогій. А тепер я опинився на святі аналогії, а це Коні-Айленд, Перше Травня в Москві, Ювілейний Рік аналогій, я усвідомлюю, що деякі з них кращі від інших, і запитую себе: а може, все це справді має підставу”.

“Піме”, говорила мені Лія, “я бачила твої картки, адже це мій обов’язок — їх упорядковувати. Хоч би що відкрили твої дияволісти, все це вже тут, дивися”, і вона поплескала себе по животі, по боках, по стегнах і по чолі. Сидячи напроти мене з розставленими ногами, на яких напиналася спідниця, вона, така тендітна й гнучка, була схожа на міцно збудовану й здорову годувальницю, і погідна мудрість освітлювала її матріярхальним авторитетом.

“Піме, архетипів нема, є тіло. Всередині живота гарно, адже там росте дитина, туди встромляється твій пташок, веселий і стрімкий, і тече добра, смачна їжа, тому печера, яр, тунелі, підземелля гарні й важливі, навіть лабіринт, адже він улаштований, як наші добрі й святі тельбухи, і коли хтось хоче відкрити щось важливе, то це виходить саме звідти, бо звідти з’явився й ти у час твого народження, бо плодючість завжди пов’язується з якоюсь дірою, де щось спершу гниє, а тоді — ось на тобі, маленький китаєць, фінік, баобаб. Але згори краще, ніж унизу, бо якщо ти стоятимеш головою вниз, кров припливатиме тобі до голови, бо ноги смердять, а волосся не дуже, бо краще залізти на дерево й збирати фрукти, ніж опинитися під землею і годувати хробаків, бо рідко ти зазнаєш болю, зачепивши щось зверху (хіба що на горищі), а звичайно ти робиш собі боляче, падаючи додолу, ось чому висота — ангельська, а низ — диявольський. Але оскільки справедливо й те, що я сказала раніше про свій животик, то істинні обидва твердження, внизу й всередині чудово в одному розумінні, а нагорі й назовні — в іншому, і дух Меркурія та вселенська суперечність не мають до цього жодного стосунку. Вогонь тримає тепло, а холод викликає в тебе запалення легенів, особливо якщо ти мудрець, який жив чотири тисячі років тому, а отже, вогонь має таємничі властивості, до того ж він варить тобі курку. Але холод не дає цій самій курці псуватися, а вогонь, якщо до нього доторкнутися, створить тобі отакенний міхур, отже, якщо ти розмірковуєш про щось, що зберігається тисячоліттями, як, приміром, мудрість, ти повинен уявляти це на горі, у вишині (а ми бачили, що це прекрасно), але теж і в печері (яка також чудова) і у вічному холоді тибетських гір (що найкраще зі всього). А якщо хочеш знати, чому вся мудрість приходить зі сходу, а не зі швайцарських Альп, це тому, що коли тіло твоїх предків зранку прокидалося, було ще темно, і воно дивилося на схід, сподіваючися, що з’явиться сонце і не буде дощу, що за часи!”

“Так, матусю”.

“Певно що так, дитино моя. Сонце чудове, бо воно корисне для тіла і має достатньо глузду, щоб з’являтися щодня, а отже, чудовим є те, що повертається, а не те, що минає і пропадає, й слід за ним загув. Найзручнішим способом повернутися туди, де ти вже проходив, не йдучи двічі тією самою дорогою, є йти по колу. А оскільки єдиною твариною, яка звивається в коло, є змія, саме тому існує стільки культів і міфів про змію, бо ж важко зобразити повернення сонця, скручуючи калачиком гіпопотама. Крім того, якщо ти маєш провести церемонію викликання сонця, тобі треба рухатися колом, адже якщо ти рухатимешся по прямій лінії, ти віддалятимешся від дому і церемонія буде дуже короткою, з іншого боку, коло — це найзручніша для обрядів структура, це відомо також пожирачам вогню, що виступають на майданах, адже у колі всі бачать однаково того, хто стоїть у центрі, а якби ціле плем’я вишикувалося вздовж прямої лінії, як чота солдатів, то ті, які стояли б найдалі, не побачили б анічогісінько, ось чому коло і круговий рух та циклічне повернення становлять основу кожного культу та кожного обряду”.

“Так, матусю”.

“Певно що так. А тепер перейдімо до магічних чисел, які так подобаються твоїм авторам. Один — це ти, адже ти — не два, одна ота твоя штучка, одна й оця моя штучка, один маємо ніс і одне серце, тож бачиш, скільки важливих речей є в одиничній кількості. А очі, вуха, ніздрі, мої груди, твої яєчка, ноги, руки, сідниці — по двоє. Три — це наймагічніше число, бо наше тіло його не знає, у нас нема нічого, чого б було три, а отже, це число — надзвичайно таємниче і ми приписуємо його Богові, хоч би де ми жили. Але якщо добре подумати — у мене одна штучка, і у тебе одна штучка — помовч, жарти набік — і якщо ми з’єднаємо ці дві штучки разом, виходить іще одна штучка, і нас стає троє. То хіба потрібен тут університетський професор, аби виявити, що всі народи мають троїсті структури, якісь трійці й інші подібні речі? Таж винахідниками релігій були аж ніяк не комп’ютери, це робили звичайні люди, які кохалися так, що аж гай шумів, і всі тринітарні структури — зовсім не таємниця, це розповідь про те, що робиш ти і що робили вони. Але дві руки і дві ноги — це вже чотири, і тому чотири теж гарна цифра, особливо якщо подумати, що тварини мають по чотири лапи, а малі діти повзають на чотирьох, про що добре знав Сфінкс. Про п’ять нічого й говорити, це пальці на руці, а дві руки разом дають іще одне священне число, десять, і навіть заповідей має бути обов’язково десять, бо якби їх було дванадцять, то священик, перераховуючи їх на пальцях — один, два, три — і дійшовши до двох останніх, мусив би позичити пальців у паламаря. Тепер візьми тіло і порахуй усе те, що виступає з тулуба — руки, ноги, голова, прутень — буде шість, а у жінки — сім, тому мені здається, що серед твоїх авторів число шість ніколи не сприймалося серйозно, хіба що двічі по три, адже воно є лише в чоловіків, які, натомість, не мають числа сім, і коли керують вони, то їм хочеться бачити у ньому священне число, хоч вони забувають, що мої груди теж виступають уперед, але хай їм. Вісім — овва, у нас нема жодної вісімки… ні, постривай, якщо кожну руку й ногу рахувати не як один, а як два, через коліно і лікоть, то у нас буде вісім великих, довгих кісток, які бовтаються назовні, і якщо до цих восьми додати тулуб, одержиш дев’ять, а з головою буде десять. Розглядаючи тіло, можна виснувати з нього всі числа, які хочеш, подумай лишень про дірки”.

“Про дірки?”

“Авжеж, скільки дірок має твоє тіло?”

“Гм”, рахував я. “Очі ніздрі вуха рот гузно, всього вісім”.

“Бачиш? Ще одна причина того, що вісім — гарне число. А у мене їх дев’ять! І саме дев’ятою тебе привели на світ, ось чому дев’ять більш божественне число, ніж вісім! Хочеш, щоб я тобі пояснила інші поширені символи? Хочеш аналізу твоїх мегалітів, про які так багато говорять твої автори? Удень ми на ногах, уночі лежимо — твоя штучка теж, ні, не говори мені, що вона робить уночі, справа в тому, що вона працює випростувавшись, а відпочиває лежачи. А отже, сторчове положення — це життя, і воно перебуває у зв’язку з сонцем, і тому обеліски підносяться догори, наче дерева, тоді як поземне положення і ніч — це сон, а отже, смерть, і тому всі поклоняються мегалітам, пірамідам, колонам, і ніхто не поклоняється балконам та балюстрадам. Ти чув колись про архаїчний культ священних поручнів? Бачиш? А також тому, що тіло тобі цього не дозволяє — якщо ти поклоняєшся стоячому каменеві, навіть якщо вас багато, ви всі його бачите, якщо ж поклонятися лежачому предметові, його бачать лиш ті, хто стоїть у першому ряду, а інші штовхаються, репетуючи — я теж хочу, я теж хочу, а це не надто гарне видовище для магічної церемонії…”

“Але ріки…”