Розділ «5 ҐВУРÁ »

(Jean d’Espagnet, Arcanum Hermeticae Philosophiae Opus, 1623, 138)

Віднайшовши своїх супутників, я сказав Альє, що чув, як хтось обмовився про якісь збори.

“A-а”, сказав Альє, “нам цікаво! Але я вас розумію. Той, хто раз скуштує герметичних таємниць, бажає знати про них усе. А сьогодні ввечері, наскільки мені відомо, має відбутися втаємничення нового члена Стародавнього і Визнаного Ордену Рози і Хреста”.

“Ми можемо подивитися?” поспитав Ґарамон.

“Не можете. Не повинні. Не повинні б. Але ми зробимо, як ті персонажі з грецького міфу, які побачили те, чого не повинні були бачити, і потім станемо віч-на-віч із гнівом богів. Я дозволяю вам трохи підглянути”. Він звелів нам піднятися невеличкими сходами аж до темного коридору, відсунув завісу, і через засклене віконце ми могли зазирнути у залу під нами, освітлену декількома палахущими жарівницями. Стіни були вкриті адамашком, гаптованим у лілії, в глибині височів трон, покритий позолоченим балдахином. Обабіч трону на триногах стояли вирізані з картону або з пластику сонце й місяць, вони були виготовлені досить грубо і покриті цинфолією або металевими бляшками, зрозуміло, золотими і срібними, але справляли певне враження, адже кожне з цих світил прямо освітлювалося полум’ям однієї з жарівниць. Понад балдахином зі стелі звисала величезна зірка, що виблискувала коштовними, а може, й скляними, каменями. Стеля була покрита блакитним адамашком, усіяним великими, посрібленими зірками.

Перед троном стояв довгий стіл, прикрашений пальмами, на якому лежав меч, а безпосередньо перед столом — набитий соломою лев з відкритою пащею. Хтось, очевидно, запхав йому всередину голови червону жарівку, бо його очі палали і здавалося, що з його горла жбухає полум’я. Я подумав, що це, мабуть, витвір пана Салона, і нарешті зрозумів, на яких дивних клієнтів натякав він мені того дня у шахті в Мюнхені.

За столом був Браманті, зодягнутий у шкарлатну туніку і зелені вишиті ризи, білу пелерину з золотими торочками, іскристий хрест на грудях і головний убір, дещо схожий на митру, прикрашений білим і червоним пір’ям. Перед ним, у гієратичних позах, виструнчилося десь осіб із двадцять, теж у шкарлатних туніках, але без пелерин. Усі мали на грудях позолочений предмет, який видався мені знайомим. Я згадав собі один портрет епохи Відродження — габсбурзький носище, дивне ягня, підвішене за талію, з обвислими лапами. Своїми уборами вони навіть непогано імітували орден Золотого Руна.

Браманті з піднятими руками промовляв щось, ніби виголошуючи літанію, а присутні час від часу відповідали. Тоді Браманті підняв меч, усі вийняли з тунік стилети чи то ножі й підняли їх догори. І саме тоді Альє опустив завісу. Ми побачили вже забагато.

Тож ми відійшли (кроком Рожевої Пантери, як уточнив Діоталлеві, напрочуд добре обізнаний зі збоченнями сучасного світу) і опинилися в саду, важко дихаючи.

Ґарамон був вражений. “Вони що… масони?”

“Гм”, мовив Альє, “що значить масони? Вони адепти лицарського ордену, який пов’язує себе з розенкройцерами і непрямо з тамплієрами”.

“Але хіба це все не пов’язане з масонством?” знову запитав Ґарамон.

“Якщо в тому, що ви бачили, є щось спільного з масонством, то це те, що ритуал, який виконав Браманті, теж є хобі для провінційних інтелектуалів та політиків. Але так було від початку: масонство було недолугою спробою використати легенду тамплієрів. А це — карикатура на карикатуру. За винятком того, що ці панове сприймають це страшенно серйозно. Далебі! Світ кишить розенкройцеристами та тамплієристами на зразок тих, яких ви бачили сьогодні ввечері. Не від них слід сподіватися одкровення, навіть якщо саме серед них можна зустріти гідного довіри втаємниченого”.

“Але врешті-решт”, спитав Бельбо, без іронії, без недовіри, ніби це питання стосувалося його особисто, “врешті-решт, ви ж із ними водитеся. Кому ви вірите… чи вірили колись — даруйте — з-посеред них усіх?”

“Звичайно ж, нікому. Невже я скидаюся на легковірну людину? Я дивлюся на них із холодністю, розумінням та цікавістю, з якою богослов звик дивитися на неаполітанський натовп, що галасує, очікуючи чуда святого Януарія. Цей натовп дає свідчення віри, глибокої потреби, і богослов блукає посеред цього спітнілого і слинявого загалу, бо сподівається зустріти тут нікому не відомого святого, носія вищої правди, здатного одного дня кинути нове світло на тайну пресвятої Трійці. Але пресвята Трійця і день святого Януарія — це дві різні речі”.

Він був нездоланний. Я не знав, як дати визначення його герметичному скептицизмові, його літургічному цинізмові, цьому зверхньому невір'ю, яке спонукувало його визнавати цінність кожного забобону, який він зневажав.

“Це дуже просто", говорив він Бельбо, “якщо тамплієри, справжні тамплієри залишили таємницю і заснували тяглість передання, тоді їх треба розшукувати саме у середовищах, де вони можуть найлегше розчинитися серед натовпу, де вони, можливо, вигадують обряди й міфи, щоб мати змогу діяти непоміченими, як риба в воді. Що робить поліція, коли шукає якогось непересічного злочинця, генія зла? Вона трусить місця, де збираються покидьки суспільства, забігайлівки з поганою славою, де звичайно обертаються шахраї невисокого польоту, які ніколи б не здобулися на грандіозні злочини, скоєні тим, кого вона розшукує. Куди подається ватажок терористів, щоб рекрутувати собі нових прибічників, зустрічатися зі своїми людьми, розпізнавати їх? Він обертається у місцях сходин псевдотерористів, де чимало тих, котрі ніколи не стануть терористами через брак відваги, відкрито імітують поведінку своїх ідолів. Приховане світло слід шукати у пожежах або в чагарниках під лісом, де після спалаху під сухими галузками, під напівзотлілим листям блукають вогники. І де краще може замаскуватися справжній тамплієр, як не серед юрби, яка є карикатурою на тамплієрство?”

62

Друїдичними товариствами ми вважаємо такі товариства, які вважають себе друїдичними за назвою або за цілями, і чиї втаємничення черпають натхнення в друїдизмі.

(М. Raoult, Les druides. Les sociétés initiatiques celtes contemporaines, Paris, Rocher, 1983, 18)