Розділ «5 ҐВУРÁ »

Я подумав про хімічний трюк, а потім замислився: ми були на висоті майже 600 метрів, і цілком можливо, що це були справжні хмари. Передбачені, викликані ритуалом? Напевно ні, але жриці вирахували, що, за сприятливих обставин, на цій висоті над самою поверхнею землі можуть утворюватися ці випари-блукальці, ці скупчення пари.

Нелегко було опиратися чарам цієї сцени, бо й одяг жриць змішувався з білизною пари, і здавалося, що їх постаті виходять із цієї молочної темряви і повертаються у неї, ніби нею породжені.

У певну мить хмара вкрила весь центр поляни, й кілька клаптів, які, роз’єднуючись, піднімалися догори, майже заслонили місяць, однак не настільки, щоб галявина, далі освітлена по краях, зблякла. Тоді ми побачили, як із хмари вийшла одна з друїдес і з криком, з простягнутими вперед руками побігла в напрямку лісу, я навіть подумав, що вона побачила нас і кидає на нас прокляття. Але, будучи за кілька метрів від нас, вона змінила напрям і кинулася бігти кругом навколо хмари, зникла ліворуч у білизні, через кілька хвилин знову з’явилася праворуч, знову підбігла дуже близько до нас і я зміг роздивитися її обличчя. То була сивілла з великим, дантівським носом над тоненьким, наче шрам, ротом, який відкривався, немов підводна квітка, беззубим, як не рахувати двох передніх зубів та асиметричного ікла. Її очі були рухливі, хижі, колючі. Я почув, чи мені здалося, що почув, чи тепер я вважаю, що чув — накладаючи на цей спогад інші спогади — разом з кількома словами, які тоді видалися мені гельськими, декілька заклинань мовою, яка нагадувала латину, щось подібне до “о pegnia (oh, е oh!, intus) et eee uluma!!!” — і раптом туман майже зник, галявина знову очистилася, і я побачив, що її заповнило стадо свиней з намистом із незрілих яблук навколо опецькуватих ший. Друїдеса, яка раніше грала на сурмі, все ще стоячи на дольмені, вимахувала ножем.

“Ходімо”, сухо сказав Альє. “Закінчилося”.

Слухаючи його, я помітив, що хмара тепер повисла над нами і навколо нас, і я майже не бачив тих, хто стояв поруч зі мною.

“Як це — закінчилося?” сказав Ґарамон. “Мені здається, що найцікавіше починається саме тепер”.

“Закінчилося те, що ви могли бачити. Більше не можна. Слід поважати ритуал. Ходімо”.

Він знов увійшов до лісу і його одразу ж проковтнула волога, яка нас огортала. Ми йшли, тремтячи, ковзаючи по гнилому листі, важко дихаючи, врозсип, наче військо у відступі. Ми знайшли один одного на дорозі. Менш ніж через дві години ми могли бути в Мілані. Перед тим як сісти у свою машину разом з Ґарамоном, Альє попрощався з нами: “Пробачте мені, що я перервав виставу. Я хотів познайомити вас із чимось, тобто з кимось, хто існує навколо нас і на кого, по суті, ви теж тепер працюєте. Але більше бачити вам не можна. Коли мене повідомили про цю подію, я мусив пообіцяти, що ми не заважатимемо церемонії. Наша присутність могла негативно вплинути на наступні фази”.

“А свині? Що там відбувається зараз?” запитав Бельбо.

“Все, що я міг сказати, я сказав”.

63

“Що нагадує тобі ця риба?”

“Іншу рибу”.

“А що нагадує тобі інша риба?”

“Ще іншу рибу”.

(Joseph Heller, Catch 22, New York, Simon & Schuster, 1961, XXVII)

Я повернувся з П’ємонту з почуттям провини. Але побачивши Лію, я забув про всі пожадання, які в мене були промайнули.

І все ж ця подорож залишила в мені інші сліди, і тепер мене непокоїть те, що тоді вони мене не занепокоїли. Я саме остаточно впорядковував, розділ за розділом, ілюстрації до історії металів, і більше не був у стані вистояти перед демоном подібностей, як це вже зі мною трапилось у Ріо. Чим відрізнялися між собою оця циліндрична піч Реомюра 1750 року, цей інкубатор для яєць і цей атанор XVII століття, материнська утроба, темна матка для висиджування хтозна-яких містичних металів? Це було так, ніби Дойчес Музеум розмістили у п’ємонтійському замку, який я відвідав минулого тижня.

Мені ставало все важче відмежовувати світ магії від того світу, який сьогодні називають універсумом точности. Я зустрічав персонажів, про яких учив у школі як про тих, хто ніс світло математики і фізики в темноти забобонів, і виявляв, що вони працювали, стоячи одною ногою в Кабалі, а іншою — в лабораторії. Може, я наново перечитував усю історію очима наших дияволістів? Але потім я знаходив цілком вірогідні тексти, де розповідалося, як фізики-позитивісти, заледве вийшовши з університету, прямували на медіумічні сеанси та на астрологічні згромадження, і як Ньютон дійшов до закону всесвітнього тяжіння, бо вірив в існування окультних сил (я пригадав собі його дослідження розенкройцерівської космології).

Я поставив перед собою науковий обов’язок ставитися до всього з недовірою, але тепер я мусив з недовірою ставитися й до вчителів, які навчили мене бути недовірливим.