Розділ «5 ҐВУРÁ »

Наближалася північ, і згідно з планом Альє нас очікувала друга несподіванка цього вечора. Ми покинули палатинські сади і знову вирушили у мандрівку через пагорби.

Після сорокап’ятихвилинної подорожі Альє звелів запаркувати обидві машини біля узлісся. Треба перейти через густий чагарник, де нема ані дороги, ані стежки, сказав він, щоб вийти на галявину.

Ми продовжували йти, дещо під гору, пробираючись крізь хащі: тут не було мокро, але черевики ковзали шаром зігнилого листя та липкого коріння. Альє іноді вмикав ліхтарика, аби знайти догідніший шлях, але одразу вимикав його, адже — як він говорив — не слід сповіщати учасників ритуалу про нашу присутність. Діоталлеві у певний момент спробував висловити якісь свої зауваження, не пам’ятаю, він, здається, згадав Червону Шапочку, але Альє дещо напруженим тоном попрохав його замовкнути.

Виходячи з чагарників, ми почули далекі голоси. Врешті ми дісталися до краю галявини, і вже було видно, що вона освітлена розкиданими світлами, може смолоскипами, чи радше свічечками, які колихалися майже на рівні ґрунту слабким, сріблистим сяйвом; і здавалося, наче в мильних бульбашках, які блукали посеред трави, з хімічною холодністю палала якась газоподібна речовина. Альє звелів нам зупинитися в цьому місці, все ще заслоненому кущами, і чекати, пильнуючи, щоб нас ніхто не помітив.

“Невдовзі прибудуть жриці. Тобто друїдеси. Йдеться про викликання великої космічної діви Мікіль — святий Михаїл — її популярна християнська адаптація, невипадково святий Михаїл — ангел, а отже, андрогін, і тому зміг зайняти місце жіночого божества…”

“Звідкіля вони?” прошепотів Діоталлеві.

“З різних місць, із Нормандії, з Норвегії, з Ірландії… Це доволі незвичайний обряд, а це місце сприятливе для нього”.

“Чому?” поспитав Ґарамон.

“Тому що деякі місця мають більш магічний характер, ніж інші”.

“А хто вони… чим вони займаються у своєму житті?” знову поцікавився Ґарамон.

“Люди. Машиністки, страхувальні агенти, поетеси. Люди, яких ви, можливо, завтра зустрінете і навіть не впізнаєте”.

Тепер ми побачили невеличку громаду, яка готувалася увійти в центр галявини. Я зрозумів, що холодні світла, які я бачив, це були невеликі лампи, що їх несли в руках жриці, і раніше мені здавалося, що вони є на рівні ґрунту, бо галявина містилася на верхівці пагорба і здалеку я бачив у пітьмі друїдес, які, піднімаючись із долини, з’являлися на його краю, на крайній межі висоти. Вони розмістилися колом, у центрі стало троє тих, хто мав здійснювати обряд.

“Це три жриці-святительки, з Лізьє, Клонмакнойзу та Піно Торінезе”, сказав Альє. Бельбо запитав, чому саме вони, і Альє здвигнув плечима: “Тихенько, почекаймо. Я не можу трьома словами описати вам ритуал та ієрархію нордичної магії. Ви повинні задовольнитися тим, що я вам розповідаю. Якщо я не кажу більше, це тому, що не знаю… або не можу сказати. Я мушу дотримуватися обіцянки про певну стриманість…”

У центрі галявини я помітив купу каменів, які нагадували, правда, лише приблизно, дольмен. Очевидно, галявина була вибрана саме через ці каменюки. Одна з головних жриць піднялася на дольмен і подула в сурму. Сурма була схожа — ще більше, ніж та, що ми бачили кілька годин тому — на гасловий ріг тріумфального маршу з “Аїди”. Але з неї виходив приглушений, нічний звук, і здавалося, що він лунає дуже здалеку. Бельбо торкнув мене за лікоть: “Це рамсінґа, горн туґів коло священного баньяну…”

Я повів себе неделікатно. Я не зрозумів, що він жартував саме для того, щоб не допустити інших асоціацій, і встромив ножа в рану. “Звичайно, бомбардон тут не мав би такої сугестивної сили”, сказав я.

Бельбо кивнув. “Я прийшов сюди саме тому, що не хочу бомбардона”, сказав він. Я питаю себе: може, саме того вечора він почав бачити зв’язок між своїми снами і тим, що відбувалося в ті місяці.

Альє не стежив за нашою розмовою, але чув, що ми про щось перешіптуємося. “Це не попередження, ані не заклик”, сказав він, “ідеться про щось на зразок ультразвуку, який має встановити контакт із підземними хвилями. Бачите, тепер усі друїдеси в колі взялися за руки. Вони утворюють щось на кшталт живого акумулятора, щоб збирати й сконцентровувати теллуричні вібрації. Тепер повинна з’явитися хмара…”

“Яка хмара?” прошепотів я.

“Передання називає її зеленою хмарою. Почекайте…”

Я не очікував жодної зеленої хмари. Але майже в ту ж мить із землі піднялася м’яка мряка, — якби вона була однорідна й суцільна, її можна було б назвати туманом. Це було утворення, що складалося з клаптів, у певній точці воно згущувалося, а тоді, під подувом вітру, піднімалося, пирхаючи, наче пасмо цукрової вати, переміщувалося, розвіюючись у повітрі, відтак скручувалося в клубочок в іншому місці на галявині. Ефект був дуже незвичайний, іноді в глибині з’являлися дерева, іноді все змішувалося у білуватій парі, іноді хмара парувала в центрі галявини, закриваючи від нас те, що там відбувалося, і відкриваючи її краї та небо, де незворушно сяяв місяць. Порухи клаптів були раптові, несподівані, неначе вони підкорялися імпульсові вередливого подуву.