Розділ «4 ХÉСЕД »

Дорогий Казобоне,

Я й не знав, аж до позавчора, що ви у Бразилії, я зовсім втратив ваш слід, навіть не знав, що ви одержали диплом (вітаю!), але в Піладе я знайшов людину, яка дала мені ваші координати. Мені здається доречним увести вас в курс деяких нових подій, що стосуються злощасної справи полковника Арденті. Вже, здається, минуло більше двох років, і ви ще раз повинні пробачити мені, це я того ранку несамохіть уплутав вас у цю халепу.

Я майже забув про цю паскудну історію, але два тижні тому я поїхав на прогулянку до Монтефельтро[66] і опинився в замку Сан-Лео. Здається, у XVIII сторіччі це була папська домінія, і папа тримав там в ув’язненні Каліостро, якого помістили у камері без дверей (заходили, вперше і востаннє, через люк у стелі) і з віконцем, крізь яке засуджений міг бачити лише дві сільські церкви. На нарах, де спав і помер Каліостро, я побачив букет троянд, і мені пояснили, що все ще є чимало його шанувальників, які здійснюють паломництво до місця його мучеництва. Я дізнався, що до найпостійніших паломників належать члени Пікатріксу, міланського гуртка містеріософічних студій, який видає часопис — яка фантазія! — під назвою ‘Пікатрікс’.

Вам відомо, що мене цікавлять такі чудернацтва, і в Мілані я дістав одне число ‘Пікатріксу’, з якого довідався, що через кілька днів має відбутися Урочисте викликання духа Каліостро. І я подався туди.

Стіни були задраповані адамашковими корогвами, які були вкриті кабалістичними знаками, безліччю сичів та сов, скарабеїв та ібісів, східних божеств незрозумілого походження. У глибині стояв поміст, на просценіумі, на підставках з неотесаних полін, палали смолоскипи, позаду був вівтар з трикутпим образом у ніші і двома статуетками Ісіди та Осіріса. Крім того, там був цілий амфітеатр з фігурок Анубіса, портрет Каліостро (чий же іще, чи не так?), позолочена мумія формату Хеопса, два п’ятираменні канделябри, гонг, підтримувапий двома повзучими зміями, пюпітр на подіумі, застеленому перкалем з ієрогліфічним візерунком, дві корони, дві триноги, невеликий портативний саркофаг, трон, фотель під XVII сторіччя, чотири різнокаліберні стільці, що пасували б для бенкету у шерифа Ноттінгему, свічки, свічечки, свічища, і все палало напрочуд духовним вогнем.

Словом, увійшло семеро міністрантів у червоних сутанах і зі смолоскипами, відтак священнослужитель, який, здається, є директором ‘Пікатріксу’, — а звати його Брамбілла, хай простять йому боги, — у ризах рожевого та оливкового кольору, тоді увійшла його підопічна, чи пак медіум, а за нею шість його поплічників, зодягнених у біле, всі схожі на Нінетто Даволі, але з головними опасками, як у богів, якщо згадати слова наших поетів.

Брамбілла насадив собі на голову тіару з півмісяцем, схопив ритуальний меч, нарисував на помості магічні фігури, і взявся викликати якихось ангельських духів із закінченням на “ель”; в цю мить мені невиразно згадалася ота псевдосемітська чортівня у посланні Інґольфа, але то була лише мить, бо мою увагу відразу привернуло щось незвичайне. Мікрофони на помості були під’єднані до блоку настроєння, який мав збирати хвилі, що блукають у просторі, але оператор в опасці припустився, мабуть, якоїсь помилки, бо спершу почулася музика диско, а відтак в ефір вийшло Московське Радіо. Брамбілла від чинив саркофаг, вийняв з нього чаклунську книгу, шаблю та кадильницю і вигукнув: “Господи, хай прийде царство Твоє”, чим, очевидно, чогось домігся, бо Московське Радіо замовкло, але у найбільш магічний момент знову вийшло в ефір співом хмільних козаків, під який вони танцюють, торкаючись задами землі. Брамбілла почав викликати Clavicula Salomonis[67], спалив на тринозі якийсь пергамен, ризикуючи спалити себе, викликав кілька божеств із храму в Карнаку, настирливо просячи, щоб його помістили на кубічний камінь Есоду, і настійно почав закликати якогось Побратима 39, який, либонь, був аж надто знайомою присутнім особою, бо залом пробіг дрож. Одна з глядачок впала у транс, закотивши очі так, що видно було лише білки, люди почали кричати лікаря, лікаря, і в цю мить Брамбілла взявся закликати Силу П’ятикутного Талісмана, а його підопічна, яка тим часом сіла у фотель під сімнадцяте століття, почала труситись і стогнати. Брамбілла, нахилившись над нею, став тривожно розпитувати її, себто Побратима 39, котрий, як я відчув, був не ким іншим, як Каліостро власною персоною.

І ось тут починають діятися дивні речі, бо дівчині справді важко, вона по-справжньому страждає, пітніє, тремтить, реве, починає вимовляти уривки фраз, говорить про якийсь храм, якісь двері, які слід відчинити, твердить, що утворюється сильний вихор, що треба піднятися до Великої Піраміди, Брамбілла метушиться по сцені, вдаряючи в гонг і голосно закликаючи Ісіду, я насолоджуюсь виставою — і тут чую, що дівчина, між зітханнями та стогонами, починає говорити про шість печатей, про сто двадцять років очікування та тридцять шість невидимих. Сумнівів більше нема, вона говорить про послання з Провену. Я сподіваюсь почути більше, але виснажена дівчина падає в прострацію, Брамбілла гладить її по чолі, благословляє кадильницею присутніх і оголошує, що обряд закінчився.

Я був дещо вражений і хотів зрозуміти, в чому справа, тому намагаюсь наблизитися до дівчини, яка тим часом отямилась, одягнула досить пошарпане пальтечко і налаштовується вийти через задній хід. Я збираюсь торкнутися її плеча, як чую, що хтось бере мене під руку. Обертаюсь і бачу комісара Де Анджеліса, який велить мені облишити її, однаково він знає, де її знайти. Він запрошує мене випити кави. Я йду за ним, наче спійманий на гарячому, що у певному розумінні було правдою, і в барі він питає мене, навіщо я прийшов туди і чому намагався підійти до дівчини. Я серджуся, відповідаю, що ми живемо не при диктатурі, й що я можу підходити до кого хочу. Він просить вибачення і пояснює мені: слідство у справі Арденті зайшло в глухий кут, але вони намагалися відтворити, як саме полковник провів два дні у Мілані перед тим як побачився з працівниками видавництва “Ґарамон” та таємничим Ракоскі. Минув рік, і їм випадково пощастило встановити, що хтось бачив, як Арденті виходив із клубу Пікатрікс у товаристві дівчини-медіума. Медіум цікавила його ще й з іншого боку, — вона жила з одним типом, який привернув увагу відділу боротьби з торгівлею наркотиками.

Я кажу йому, що опинився там випадково і що мене вразило те, що дівчина вимовила фразу про шість печатей, яку я чув від полковника. Він звертає мені увагу, що через два роки я напрочуд добре пам'ятаю, що саме говорив полковник, хоча через день після того я згадав лише якусь незрозумілу розмову про скарби тамплієрів. Я кажу йому, що полковник говорив саме про скарб, захищений чимось схожим на шість печатей, але я не гадав, що це важлива деталь, адже всі скарби охороняються сімома печатями та золотими скарабеями. А він зауважує, що не розуміє, чому мене так вразили слова медіума, якщо всі скарби охороняються золотими скарабеями. Я прошу його, щоб він не ставився до мене як до підозрюваного, він змінює тон і заходиться сміхом. За його словами, йому не здалось дивним, що дівчина сказала те, що сказала, адже Арденті, либонь, розповів їй свої фантазії, може, намагаючись використати її як посередницю в якомусь астральному контакті, як говорять у тому середовищі. Медіум — це губка, фотоплівка, підсвідоме в неї, мабуть, схоже на лунапарк, — сказав він мені, — хлопці з Пікатріксу, мабуть, цілий рік промивають їй мізки, тому цілком імовірно, що в стані трансу — адже дівчина все робить насправжки, не прикидається, і з її головою не все гаразд — у неї виникли образи, які колись давно справили на неї враження.

Але через два дні Де Анджеліс з’являється у мене в офісі й каже мені — дивіться, яка дивина, наступного дня він пішов шукати дівчину, а її нема. Він питає сусідів, ніхто її не бачив приблизно від пополудня перед тим вечором фатального обряду, в нього з’являються підозри, він заходить до помешкання, знаходить його у безладі — простирадла на підлозі, подушки в куті, потоптані часописи, порожні шухляди. Зникла, разом зі своїм коханцем, чоловіком, полюбовником чи як там його.

Він каже, що мені ліпше все розповісти, якщо я щось знаю, адже дивно, що дівчина випарувалася, а причина могла бути одна з двох: або хтось помітив, що за нею слідкує він, Де Анджеліс, або ж зауважили, що зустрічі з нею шукав такий собі Якопо Бельбо. Отже, те, що вона сказала в трансі, стосувалося чогось серйозного, і навіть Вони, хоч би ким вони були, ніколи не сподівалися, що вона знає так багато. “А припустімо, що якомусь із моїх колег спаде на гадку, що ви її уколошкали”, додав Де Анджеліс, приємно посміхаючись, “бачите, у ваших інтересах піти мені назустріч”. У мене уривався терпець, а Всевишній знає, що зі мною це трапляється нечасто, і я запитав, чому це людину, якої нема вдома, мусять обов’язково вколошкати, а він запитав мене, чи пригадую я історію того полковника. Я відповів, що в будь-якому випадку, якщо її уколошкали або викрали, це було того вечора, коли я був з ним, а він запитав мене, чому я такий певний, адже ми розійшлися коло півночі, а після цього він не знає, що зі мною відбувалося; я запитав його, чи він це серйозно, він запитав мене, хіба я ніколи не читав детективних романів і не знаю, що поліція повинна підозрювати в принципі всіх, у кого нема алібі, яке впадало б в очі так, як вибух у Хіросімі, і що він зараз же віддає свою голову на відріз, якщо в мене є алібі на період між першою годиною ночі та наступним ранком.

Що й сказати, Казобоне, можливо, мені ліпше було тоді розповісти йому правду, але в наших краях люд упертий і не ступить і кроку назад.

Я вам пишу, адже якщо я зумів знайти вашу адресу, її може знайти й Де Анджеліс: якщо він з вами сконтактується, ви принаймні знатимете, якої лінії тримався я. Але оскільки ця лінія не видається мені вірною, можете все йому розповісти, якщо визнаєте це за краще. Мені соромно, пробачте, я почуваю себе співучасником і шукаю якоїсь хоча б трохи достойної причини, аби виправдатись, але не знаходжу. Це все, либонь, через моє селянське походження, ми, селюки, паскудний народ.

Вся ця історія — як кажуть німці — unheimlich[68].

Ваш Якопо Бельбо.

25

… ті загадкові втаємничені — вони стали численними, відважними конспіраторами, — вони породили все: єзуїтство, магнетизм, мартинізм, філософський камінь, сомнабулізм, еклектизм.

(C.-L. Cadet-Gassicourt, Le tombeau de Jacques de Molay, Paris, Desenne, 1797, p. 91).

Цей лист мене стурбував. Не через страх, що мене шукатиме Де Анджеліс, — куди там, в іншій півкулі, — а з більш невловимих причин. В ту мить я подумав: мене дратує те, що до мене сюди рикошетом повертається світ, який я залишив. Тепер я розумію, що мене схвилювало ще одне плетиво подібностей, натяк на аналогію. Як інстинктивна реакція у мене з’явилась думка, що мені було неприємно знов дізнатися, що Бельбо далі плекає свої вічні золоті верби. Я вирішив усе забути й не згадав Ампаро про цей лист.