Розділ «4 ХÉСЕД »

Мені допоміг другий лист, що його Бельбо надіслав через два дні, аби мене заспокоїти.

Історія з медіумом закінчилась цілком звичайно. Інформатор поліції розповів, що полюбовник дівчини був замішаний у зведення рахунків через партію наркотиків, яку він продав у роздріб замість передати її чесному оптовикові, що за неї уже заплатив. У тому середовищі такі речі не схвалюють. Аби врятувати шкуру, він випарувався. Зрозуміло, що свою коханку він забрав із собою. Нишпорячи серез газет, які залишилися у їхньому помешканні, Де Анджеліс знайшов часописи типу ‘Пікатріксу’, де низку статей було яскраво підкреслено червоним олівцем. Одна з них стосувалася скарбу тамплієрів, інша — розенкройцерів, які мешкали у замку чи то в печері, чи дідько знає де, і там було написано “post 120 annos patebo”, до того ж вони йменувалися тридцять шість невидимих. Отож, для Де Анджеліса все було зрозуміло. Медіум годувалася цією літературою (якою годувався й полковник), а відтак виштовхувала її з себе під час трансу. Справу було закрито і передано до відділу боротьби з торгівлею наркотиками.

Лист Бельбо був переповнений полегшенням. Пояснення Де Анджеліса здавалося найбільш ощадливим.

Того вечора у перископі я говорив собі, що насправді події відбувалися зовсім по-іншому: авжеж, медіум цитувала щось, що почула від Арденті, але цього не було у часописах і цього ніхто не мав знати. У середовищі Пікатріксу був хтось, хто прибрав полковника, аби примусити його замовкнути, і цей хтось зорієнтувався, що Бельбо має намір розпитати медіума, й усунув її. Відтак, щоб збити слідство зі сліду, він прибрав також її коханця і звелів інформаторові поліції розповісти історію про втечу.

Все було просто, якщо існував План. Але хіба він міг існувати, якщо ми його вигадали багато часу опісля? Хіба можливо, щоб дійсність не лише перевершила вигадку, а й передувала їй, точніше, йшла у неї попереду, аби виправити шкоду, до якої ця вигадка призведе?

І все ж тоді, в Бразилії, цей лист викликав у мене зовсім інші думки. Я радше знову відчув, що якась одна річ була схожа на іншу. Я думав про подорож до Байї і один з пополуднів присвятив на те, щоб обійти книгарні та крамниці з предметами культу, чого я ще до цього часу не зробив. Я знайшов начебто таємні крамнички та ярмарки, переповнені статуями та ідолами. Я придбав перфумадореш богині Єманжа, містичні димові палички з різким запахом, патички ладану, балончики солодкуватої рідини з етикеткою “Святе Серце Ісуса”, дешеві амулети. І знайшов чимало книг, деякі для віруючих, інші для тих, хто вивчає віруючих, причому всі продавались разом — книги з формулами екзорцизмів, поради Como adivinhar o futuro nа bola de cristal[69] та трактати з антропології. А також монографію про розенкройцерів.

Тут усе перемішалося. Сатанічні й мавританські ритуали в Єрусалимському Храмі, африканське чаклунство для люмпен-пролетарів північно-східних провінцій Бразилії, послання з Провену зі своїми сто двадцятьма роками та сто двадцять років розенкройцерів.

Чи я став ходячим збивачем для коктейлів, який годиться лише на те, щоб робити мішанину з різних напоїв, а може, я викликав коротке замикання, зашпортавшись об плетиво барвистих ниток, які вже віддавна переплелися самі по собі? Я придбав книжку про розенкройцерів. Опісля я сказав собі, що залишившись у тих книгарнях ще на кілька годин, я б міг зустріти принаймні з десяток полковників Арденті та медіумів.

Я повернувся додому й офіційно повідомив Ампаро, що світ повен людей з неприродними нахилами. Вона пообіцяла втішити мене і ми закінчили день природно.

То було десь наприкінці 1975 року. Я вирішив забути про подібності і присвятити всю силу своїй роботі. Врешті-решт, я повинен був викладати італійську культуру, а не розенкройцерство.

Я засів за філософію епохи гуманізму і виявив, що тільки-но вийшовши з потемків середніх віків, люди світської, новочасної епохи не вигадали нічого ліпшого, як звернутися до Кабали та магії.

Провівши два роки в товаристві гуманістів, які виголошували формули, щоб переконати природу, аби вона зробила те, чого вона робити не мала наміру, я одержав вістку з Італії. Мої колишні товариші, чи принаймні дехто з них, стріляли в потилицю тим, хто з ними не погоджувався, щоб переконати людей, аби вони зробили те, чого вони робити не мали наміру.

Я нічого не розумів. Я вирішив, що вже пустив коріння у Третьому Світі й налаштувався відвідати Байю. Я вирушив, тримаючи під пахвою історію культури епохи Відродження та книжку про Розу і Хреста, яка нерозрізаною лежала на книжковій полиці.

26

Усі традиції землі слід розглядати як передання однієї материнської, фундаментальної традиції, яка від початку була припоручена грішній людині та її першим паросткам.

(Louis-Claude de Saint Martin, De I’esprit des choses, Paris, Laran, 1800, II, “De l’esprit des traditions en général”)

І я побачив Салвадор, Салвадор да Байя де Тодуш уш Сантуш, “Чорний Рим”, і його триста шістдесят п’ять церков, що вимальовуються на тлі лінії пагорбів чи простягаються вздовж затоки і в яких віддається честь богам африканського пантеону.

Ампаро знала одного художника-примітивіста, який розмальовував великі дерев’яні плити біблійними та апокаліптичними видіннями, яскравими, наче середньовічні мініатюри, з коптськими та візантійськими елементами. Він, природно, був марксистом і говорив про неминучість революції, мрійливо проводячи дні у захристії святині Носу Сенор ду Бонфін, де тріумфував horror vacui[70]: наїжена вотивними дарами, що звисали зі стелі й вкривали стіни, вона була заповнена містичною мішаниною срібних сердець, дерев’яних протезів ніг та рук, зображень чудесних спасінь у розпалі гаряче-червоних штормів, морських смерчів, вирів. Він завів нас до захристії іншої церкви, заповненої меблями, що пахли палісандровим деревом. “Хто зображений на цій картині”, запитала Ампаро паламаря, “святий Юрій?”

Паламар кинув на нас змовницький погляд: “Усі зовуть його святим Юрієм, і краще називати його саме так, інакше парох сердитиметься, але це — Ошосі[71]”.

Впродовж двох днів художник водив нас по навах та монастирських дворах під прикриттям оздоблених фасадів, схожих на срібні тарілки, вже почорнілі й зужиті. Нас супроводжували поморщені й кульгаві причетники, захристії вивертало від золота та олова, важких скринь, дорогоцінних рам. Уздовж стін, у кришталевих вітринах височіли статуї святих у натуральну величину, що спливали кров’ю, з посипаними рубіновими краплями відкритими ранами, постаті Христів з червоними від кровотечі ногами, що судомилися від страждання. У мерехтінні пізньобарокового золота я побачив янголів з етруськими обличчями, романських грифонів та орієнтальних сирен, що визирали з-за капітелей.