Розділ «3 БІНÁ»

“А остання зустріч?”

“А який з-поміж кельтських каменів найстародавніший, найсвященніший, найнепорушніший? Святиня божества сонця, спостережний пункт, де, дочекавшись закінчення плану, нащадки тамплієрів з Провену зможуть порівняти вже зібрані докупи таємні послання, заховані за шістьма печатями, і нарешті знайти спосіб використати неосяжну могутність, яку дає їм володіння Святим Ґраалем? Та ж це в Англії, магічне коло Стоунгендж! Що ж інше?”

“О basta là”, сказав Бельбо. Лише п’ємонтієць може зрозуміти дух, з яким вимовляється цей вираз увічливого подиву. Жодний з його еквівалентів в іншій мові чи діалекті (та що ви кажете, dis donc, are you kidding?) не передає тої крайньої відсутности інтересу, того фаталізму, з яким мовець іще раз підтверджує своє неспростовне переконання в тому непоправному факті, що його співрозмовник був створений якимось недолугим божеством.

Але полковник не був п’ємонтійцем, і, очевидно, реакція Бельбо йому полестила.

“Авжеж. Ось вам і план, ось і ордонанс, у всій своїй величній простоті й злагодженості. І зауважте ще одне: якщо взяти карту Європи та Азії і нарисувати лінію розвитку плану — від півночі, де знаходиться Замок, до Єрусалиму, від Єрусалиму до Аґарттхи, від Аґарттхи до Шартру, від Шартру до берегів Середземномор’я, а звідти — до Стоунгенджу, то в результаті одержимо ось такий рисунок, руну приблизно ось такої форми”.

“Отже?” запитав Бельбо.

“Отже, це та сама руна, яка ідеальною лінією з’єднує деякі основні центри езотеризму тамплієрів — Ам’єн, Труа, царство святого Бернарда з узліссями Східного Лісу, Реймсом, Шартром, Ренн-ле-Шато та Мон-Сен-Мішель, місцем стародавнього культу друїдів. І цей же рисунок нагадує сузір’я Діви!”

“Я захоплююся астрономією”, несміливо промовив Діоталлеві, і наскільки я пам’ятаю, Діва має інший малюнок і налічує, якщо не помиляюсь, одинадцять зірок…”

Полковник поблажливо посміхнувся: “Шановні панове, либонь, ліпше від мене знають, що все залежить від того, як вести лінію, адже за бажанням можна одержати віз або ведмедицю, і як важко вирішити, чи ця зірка знаходиться в сузір’ї чи поза ним. Погляньте уважно на Діву, взявши Колос як нижню точку, яка тут відповідає провансальському узбережжю, і візьміть до уваги лише п’ять зірок, тоді подібність між рисунками буде разючою”.

“Достатньо вирішити, які зірки відкинути”, сказав Бельбо.

“Абсолютно правильно”, підтвердив полковник.

“Послухайте”, сказав Бельбо, “а хіба можна виключити можливість, що зустрічі відбувалися регулярно і лицарі вже взялися до діла, хоч ми про це нічого не знаємо?”

“Я не бачу симптомів цього — дозвольте мені додати — на жаль. План перервався, і, можливо, тих, хто мав був довести його до закінчення, вже нема, групи тридцяти шести розпалися внаслідок якогось світового катаклізму. Але група сміливців, маючи належну інформацію, могла б зв’язати нитки цього плетива. Оте щось усе ще там. І я шукаю тих людей. Тому я хочу опублікувати цю книгу, щоб викликати якийсь відгук. І водночас я намагаюся сконтактуватися з людьми, які можуть допомогти мені знайти правильний шлях у меандрах традиційних учень. Сьогодні я зустрівся з найбільшим знавцем у цих справах. Але, на жаль, навіть будучи світилом, він нічого не зміг мені сказати, хоч дуже зацікавився моєю історією і обіцяв написати передмову…”

“Але даруйте”, запитав Бельбо, “хіба не було необачністю довірити вашу таємницю тому добродієві? Це ж ви нам розповідали про помилку, якої допустився Інґольф…”

“Послухайте-но”, відповів полковник, “Інґольф не вжив жодних пересторог. Я ж звернувся до вченого поза всякими підозрами. До людини, яка не робить нерозважливих припущень. Приміром, сьогодні він попрохав мене почекати ще трохи з представленням моєї роботи у видавництво, аж поки не будуть з’ясовані всі суперечливі питання… Я не хотів втратити його приязного ставлення і не сказав, що йду сюди, але мене можна зрозуміти, адже на цій стадії моїх трудів не дивно, що я нетерпеливлюся. Той добродій… Хай йому грець, навіщо ці недомовки, я б не хотів, аби ви думали, що я вихваляюсь. Це Ракоскі…”

Він замовк, очікуючи нашої реакції.

“Хто?” розчарував його Бельбо.

“Та ж великий Ракоскі! Авторитет у царині дослідження традицій, колишній головний редактор Cahiers du Mystère!”

“Он воно що”, сказав Бельбо, “Авжеж, авжеж, звичайно ж, Ракоскі…”

“Хоч я залишаю за собою право остаточно представити свій рукопис до друку лише одержавши поради цього добродія, я все ж хотів би трохи пришвидшити події, і якщо тим часом мені вдасться дійти згоди з вашим видавництвом… Повторюю, я хотів би якомога швидше викликати якусь реакцію, зібрати інформацію… Світом ходить хтось, хто знає, але мовчить… Панове, Гітлер, попри своє усвідомлення, що війну програно, саме десь коло сорок четвертого року починає говорити про секретну зброю, яка дозволить йому обернути ситуацію на свою користь. Кажуть, він був божевільним. А якщо він не був божевільним? Ви мене розумієте?” Його чоло вкривав піт, вуса стирчали, як у кота. “Словом”, сказав він, “я кидаю приманку. Поглянемо, чи хтось покажеться”.