“Гарне запитання. Мій колега з відділу вбивств був тут сьогодні вночі. Коли в архіві виявили дещо більше про минуле Арденті, справу передали мені. Так, я з політичної поліції. Але, правду кажучи, не знаю, чи я саме та людина, якої треба. Життя не таке просте, як у детективних романах”.
“Я так і думав”, сказав Бельбо, простягаючи йому руку.
Ми пішли, але неспокій не полишав мене. Не через комісара, який видався мені непоганою людиною, а через те, що вперше у своєму житті я опинився в центрі темної історії. І брехав. А разом зі мною й Бельбо.
Я попрощався з ним коло дверей видавництва “Ґарамон”, і ми обоє були збентежені.
“Ми не зробили нічого поганого”, сказав Бельбо винуватим тоном. “Чи буде комісар знати про Інґольфа та про катарів, чи ні, не має великого значення. Все це маячня. Можливо, Арденті був змушений зникнути з інших причин, а їх можуть бути тисячі. А можливо, Ракоскі — співробітник ізраїльської таємної служби і приїхав сюди звести старі порахунки. А може, його послала якась велика риба, яку Арденті пошив у дурні. А може, то був однополчанин з Іноземного Легіону, що затаїв на нього злобу. А може, то був алжирський найманий убивця. Хтозна, чи історія про скарб тамплієрів не була лише другорядним епізодом у житті нашого полковника. Еге ж, я знаю, бракує течки, брунатна вона чи червона. Ви добре зробили, що заперечили мені, так йому стало зрозуміло, що ми бачили її лише мимохідь…”
Я мовчав, а Бельбо не знав, як закінчити розмову.
“Ви скажете мені, що я знову втік, як на вулиці Лярґа”.
“Дурниці. Ми вчинили слушно. До побачення”.
Мені було шкода його, бо він почував себе боягузом. Я ні, мене ще в школі навчили, що поліції треба брехати. З принципу. Але так уже воно є, нечиста совість замутнює приязнь.
Від того дня я більше його не бачив. Я був його докором сумління, а він — моїм.
Але саме тоді я переконався, що студент завжди під більшою підозрою, ніж людина з дипломом. Я попрацював іще рік і написав двісті п’ятдесять сторінок машинописного тексту про процес тамплієрів. У ті роки представлення до захисту дипломної роботи було доказом лояльности до законів держави, і до таких людей ставились поблажливо.
У наступні місяці деякі студенти почали стріляти, ера великих маніфестацій під відкритим небом закінчувалася.
Мені бракувало ідеалів. Я мав алібі, тому що, кохаючись з Ампаро, я кохався з Третім Світом. Ампаро була красуня, марксистка, бразилійка, ентузіастка, не мала ілюзій, у неї була стипендія на навчання і розкішна змішана кров. Усе разом.
Я зустрів її на одній вечірці і, не вагаючись, піддався імпульсові: “Даруй мені, але я б хотів кохатися з тобою”.
“Ти брудний самець”.
“Я нічого не говорив”.
“Говорив. Я брудна самка”.
Вона збиралася повертатись на батьківщину, а я не хотів її втрачати. Саме вона допомогла мені нав’язати контакти з університетом в Ріо, де шукали викладача італійської мови. Мене погодилися взяти на посаду терміном на два роки з можливістю поновлення контракту. Оскільки Італія ставала для мене затісною, я прийняв пропозицію.
Та й, зрештою, говорив я собі, у Новому Світі я не зустрінуся з тамплієрами.
Яка ілюзія, думав я в суботу ввечері у перископі. Піднімаючись сходами до видавництва “Ґарамон”, я увійшов до Палацу. Діоталлеві говорив: Бінá — це палац, який будує собі Хохмá, розростаючись із первісної точки. Якщо Хохмá — це джерело, Бінá — це ріка, яка з нього витікає, ДІЛЯЧИСЬ ПОТІМ на численні рукави, аж поки всі вони не ринуть у велике море останньої сфіри; і всі ФОРМИ вже закладені в Біні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маятник Фуко.» автора Умберто Еко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „3 БІНÁ“ на сторінці 38. Приємного читання.