Розділ «3 БІНÁ»

“Хтось каже? Комісар навіть не знає цього напевно?”

“Дивно, але не знає. Здається, вони знайшли моє ім’я і вчорашню зустріч, занотовані у його записнику. Гадаю, що ми — єдиний слід. Що вам казати, ходімо”.

Ми викликали таксі. Дорогою Бельбо взяв мене під руку. “Казобоне, можливо, йдеться про якийсь збіг обставин. У кожному разі, — може, в мене викривлене світосприймання, але в моїх краях кажуть: ‘завжди ліпше не називати імен’… Ще хлопчиком я ходив дивитися на одну різдвяну комедію, поставлену на діалекті, побожний фарс, де невідомо було, чи пастирі живуть у Вифлеємі чи на берегах Танаро[59]… Приходять три царі й питають у підпаска, як звати його господаря, а той відповідає — Джеліндо. Коли Джеліндо про це дізнався, він відлупцював хлопчину дрючком, адже, сказав він, не можна так просто називати чиєсь ім’я невідомо кому… В кожному разі, якщо ви зі мною згідні, полковник нічого нам не говорив про Інґольфа та послання з Провену”.

“Ми не хочемо закінчити так, як Інґольф”, сказав я, намагаючись посміхатися.

“Повторюю вам, усе це нісенітниці. Але від деяких історій ліпше триматися подалі”.

Я сказав — згода, але в глибині душі нервував. Зрештою, я був студентом, який брав участь у походах, і зустріч з поліцією мене бентежила. Ми прибули до мебльованих кімнат. Не найкраще місце, далеко від центру. Нас одразу скерували до апартаментів — так вони це назвали — полковника Арденті. На сходах — агенти поліції. Нас впустили у номер 27 (сім і два буде дев’ять, подумав я): спальня, передпокій зі столиком, невеличка кухонька, ванна з душем без завіси, крізь напіввідчинені двері не було видно, чи є там біде, але у закладах такого типу це була, либонь, перша і єдина зручність, якої вимагали клієнти. Мешкання безбарвне, особистих речей небагато, але всі у великому безладі, хтось поспіхом покопирсався в шафах та валізах. Може, це зробила поліція, всього агентів у формі та в цивільному я нарахував осіб із десять.

Назустріч нам вийшов досить молодий чоловік з досить довгим волоссям. “Я — Де Анджеліс. Доктор Бельбо? Доктор Казобон?”

“Я ще не доктор, я ще вчуся”.

“Вчіться, вчіться. Якщо ви не одержите диплома, то не зможете подати на конкурс для вступу до поліції, і навіть не знатимете, що втратили”. У нього був роздратований вигляд. “Даруйте, але почнімо з доконечних формальностей. Ось тут є паспорт, який належав мешканцеві цієї кімнати, зареєстрованому як полковник Арденті. Ви його впізнаєте?”

“Це він”, сказав Бельбо, “але допоможіть мені збагнути ситуацію. По телефону я не зрозумів, чи він мертвий чи …”

“Я був би дуже вдячний, якби ви мені це сказали”, сказав Де Анджеліс, скривившись. “Гадаю, ви маєте право знати дещо більше. Отже, добродій Арденті, чи пак полковник Арденті поселився тут чотири дні тому. Ви, либонь, зорієнтувалися, що це не Ґранд-Готель. Тут є портьє, який іде спати об одинадцятій, тому що пожильці мають ключ від вхідних дверей, одна-дві покоївки, які приходять зранку прибирати в кімнатах, і старий алкоголік, який працює посильним і приносить пожильцям до кімнат напої, коли вони подзвонять. Алкоголік, повторюю, і склеротик: допитувати його було справжньою мукою. Портьє про нього твердить, що його переслідують привиди і він уже перелякав кількох пожильців. Учора ввечері коло десятої портьє бачить, як Арденті повертається разом з двома особами, яких веде до себе в кімнату. Тут не звертають уваги, навіть якщо привести собі цілу зграю транссексуалів, а вже й поготів, якщо це дві нормальні особи, навіть хоча, за словами портьє, вони мали іноземний акцент. О десятій тридцять Арденті кличе старого і велить принести собі пляшку віскі, мінеральної води і три склянки. Коло першої чи пів на другу старий чує, що з кімнати двадцять сім дзвонять, поривчасто, каже він. Але судячи з того, в якому стані ми знайшли його сьогодні вранці, о тій годині він уже, мабуть, залив у себе чимало склянок якоїсь гидоти. Старий піднімається, стукає, ніхто не відповідає, він відмикає двері своїм ключем, знаходить усе в такому безладі, як оце зараз, а на ліжку лежить полковник з витріщеними очима та з залізним дротом навколо шиї. Тоді старий бігом сходить униз, будить портьє, у жодного з них нема бажання знову підніматися туди, вони кидаються до телефону, але виявляється, що лінія перервана. Цього райку телефон працював чудово, але повіримо їм. І портьє біжить до скверу на розі, де є таксофон, щоб зателефонувати до поліційного управління, а старий тим часом плентається у протилежну сторону, де мешкає якийсь лікар. Словом, це займає їм двадцять хвилин, вони повертаються і, перелякані до смерти, чекають унизу, тим часом лікар одягнувся і прийшов майже одночасно з поліційною машиною. Вони піднімаються у двадцять сьомий номер, а на ліжку нема нікого”.

“Як то нікого?” здивувався Бельбо.

“Нема ніякого трупа. Лікар повертається додому, а мої колеги знаходять лише те, що ви тут бачите. Вони допитують старого та портьє і дізнаються те, що я вам розповів. Куди поділися ті два добродії, які піднялися з Арденті о десятій? Хто його знає, вони могли вийти між одинадцятою і першою, і ніхто б цього не помітив. Чи були вони ще в кімнаті, коли зайшов старий? Невідомо, він був там із хвилину, і не заглядав ані на кухню, ані в туалет. Чи могли вони вийти, виносячи з собою трупа, поки ті два бідолахи бігали по допомогу? Це не було б неможливо, адже є зовнішні сходи, що виходять у двір, а там можна було вийти через ворота, які виходять у бічну вуличку. Але насамперед, чи справді був труп, чи полковник, скажімо, вийшов опівночі разом з тими двома типами, а старому все приверзлося? Портьє повторює, що галюцинації у старого не вперше, кілька років тому він сказав, що бачив одну з пожилиць, повішену голяком, однак через півгодини пожилиця повернулася свіжа, наче рожа, а на розкладачці старого знайшли садопорнографічний часопис; може, йому заманулося підглянути через дірку від ключа в кімнату тої пані, і він побачив завісу, яка колихалася в сутінках. Єдиним певним фактом є те, що кімната не у нормальному стані, а Арденті випарувався. Але я занадто багато говорю. Тепер ваша черга, докторе Бельбо. Єдиним слідом, який ми знайшли, є аркуш паперу, що лежав на підлозі поряд із цим столиком. Чотирнадцята година, готель ‘Прінчіпе-е-Савойя’; шістнадцята година, “Ґарамон”, доктор Бельбо. Ви підтвердили, що він у вас був. Тепер розкажіть, що відбулося”.

22

Лицарі Ґрааля вже не бажали, щоб їм ставили питання.

(Wolfram von Eschenbach, Parzival, XVI, 819)

Бельбо говорив стисло: він повторив йому все те, що вже сказав по телефону, без інших важливих деталей. Полковник розповів якусь туманну історію, твердячи, що в певних документах, знайдених у Франції, він відкрив сліди скарбу, але нічого конкретно не сказав. Здавалось, він гадав, що володіє небезпечною таємницею, і хотів раніше чи пізніше опублікувати ці матеріали, щоб не бути єдиним її охоронцем. Він говорив щось про те, що інші люди, які відкрили цю таємницю до нього, зникли за таємничих обставин. Він обіцяв показати документи, лише якщо ми погодимося підписати з ним контракт, але Бельбо не міг дати згоду на контракт, якщо спершу чогось не побачить, і вони розійшлися, невиразно домовившись про наступну зустріч. Він згадував про зустріч із якимось Ракоскі, і сказав, що той був головним редактором Cahiers du Mystère. Полковник хотів попросити, щоб той написав йому передмову. Виглядає на те, що Ракоскі порадив йому відкласти публікування. Полковник не сказав йому, що збирається йти до видавництва “Ґарамон”. То було все.

“Гаразд, гаразд”, сказав Де Анджеліс. “Яке враження він на вас справив?”

“Він здався нам фанатиком і дещо — як би то сказати? — ностальгічно згадував своє минуле, зокрема, період в Іноземному Легіоні”.

“Він сказав вам правду, хоч і не до кінця. В певному розумінні ми вже тримали його на мушці, хоч і не надавали цьому надто великого значення. Подібних випадків у нас чимало… Отож, Арденті — це не справжнє його ім’я, але його французький паспорт у порядку. Кілька років тому він знову почав вряди-годи з’являтися в Італії, і його розпізнали, хоч і без стовідсоткової певности, як відомого нам капітана Арковеджі, заочно засудженого до смертної кари 1945 року. Співпраця з СС, внаслідок якої чимало людей потрапило до Дахау. У Франції його теж тримали на оці; його судили за шахрайство, але йому якось удалося викрутитися. Припускаємо, повторюю, припускаємо, що він є тією ж особою, на яку минулого року доніс один дрібний промисловець із Песк’єра-Борромео[60]. За його словами, той під іменем Фассотті переконував його, що в озері Комо[61] все ще лежить скарб Донґо[62], і він знайшов місце, але йому бракує лише кількох десятків мільйонів, щоб найняти двох досвідчених пірнальників і моторного човна… Взявши гроші, він зник. А сьогодні ви мені підтверджуєте, що в нього була манія до скарбів”.