Розділ «3 БІНÁ»

“Загалом”, мовив Бельбо, “все це лише ваші гіпотези…”

“Вихідні гіпотези. Я вже вам пояснив причини, з яких я вирішив дослідити Провен. А тепер перейдімо до справжньої історії. У центрі Провену стоїть велика готична будівля, Ґранж-о-Дім, шпихлір для Десятини, а ви знаєте, що одним із привілеїв тамплієрів було те, що вони збирали десятину безпосередньо, не віддаючи нічого державі. Під цією будівлею, як і всюди, є мережа підземель, які нині в дуже поганому стані. Отож, коли я копирсався в архівах Провену, мені потрапила до рук місцева газета за 1894 рік. Там розповідається, що двоє драгунів, шевальє Каміль Ляфорж із Туру та шевальє Едуард Інґольф з Петербургу (саме так, з Петербургу) кілька днів до того разом зі сторожем пішли у шпихлір і спустилися в одну з підземних зал на другому поверсі під поверхнею землі, коли сторож, аби показати, що внизу є ще інші поверхи, тупнув ногою по землі, і почулося відлуння і гул. Хронікер хвалить відважних драгунів, які, озброївшись ліхтарями і мотузками, пускаються в дорогу через невідомі тунелі, наче хлопчаки по шахті, і, повзучи на ліктях, пробираються таємничими переходами. І, як йдеться в газеті, добираються до великої зали з каміном і колодязем у центрі. Вони опускають у колодязь мотузку з каменем і виявляють, що його глибина одинадцять метрів… Відтак вони повертаються туди через тиждень з міцнішими мотузками, і, поки двоє інших тримають мотузку, Інґольф спускається в колодязь і бачить велику кімнату з кам’яними стінами, десять на десять метрів, висотою п’ять метрів. По черзі спускаються інші двоє, і тоді вони усвідомлюють, що потрапили на третій рівень під поверхнею землі, на глибині тридцяти метрів. Що ті троє бачили і робили у тій залі — невідомо. Хронікер визнає, що коли він пішов перевірити факти на місці, йому забракло сміливости спуститися в колодязь. Ця історія мене схвилювала, і в мене з’явилося бажання відвідати те місце. Але з кінця минулого сторіччя й досі чимало підземель обвалилися, і якщо цей колодязь ще існує, хто його знає, де він знаходиться тепер.

Мені блиснув здогад, що драгуни, мабуть, щось знайшли там унизу. Саме тими днями я прочитав книжку про таємницю Ренн-ле-Шато, це теж історія, в яку якимось чином замішані тамплієри. Один парафіяльний священик без грошей і без майбутнього, відновлюючи одну стару церковцю у селі, де мешкало двісті душ, піднімає кам’яну плиту підлоги на хорах і знаходить шабатурку, де були, як він каже, старовинні рукописи. Лише рукописи? Невідомо як, але наступними роками він стає страшенно багатим, сипле грошима, веде марнотратне життя, аж урешті постає перед церковним судом… А якщо з одним із драгунів або з обома трапилося щось подібне? Інґольф спускається першим, знаходить якийсь цінний предмет невеликих розмірів, ховає під курткою, піднімається нагору і нічого не каже своїм двом товаришам… Словом, я впертюх, і якби я ним не був, моє життя склалося б по-іншому”. Він торкнувся пальцями рубця. Тоді підніс руки до скронь, проводячи ними в напрямку потилиці, аби впевнитися, що волосся пригладжене як годиться.

“Я їду до Парижу, йду на телефонну станцію і перевіряю довідники цілої Франції, шукаючи прізвище Інґольф. Знаходжу тільки одне, в містечку Осер, і пишу за цією адресою, представляючись дослідником археологічних знахідок. Через два тижні одержую відповідь від якоїсь старої повитухи: вона — донька того Інґольфа, і хоче знати, чому я ним цікавлюся, щобільше, вона питає мене, чи я, Бога ради, не знаю чогось про нього… Я так і знав, що тут криється якась таємниця. Спішу до Осеру, панна Інґольф мешкає у вкритій плющем хатині з дерев’яною хвірткою, що закривається за допомогою шворки і цвяха. Підстаркувата панна, чепурна, люб’язна, не дуже освічена. Одразу питає мене, що я знаю про її батька, і я їй кажу, що знаю лише те, що одного дня у Провені він спустився в підземелля, а я пишу історичний нарис про цю місцевість. Вона страшенно здивована, ніколи не думала, що її батько був у Провені. Він, звісно, служив у драгунах, але облишив службу 1895 року, ще до її народження. Купив цю хатину в Осері й 1898 року одружився з місцевою дівчиною, яка мала деякий власний статок. Її мати померла 1915 року, коли їй було п’ять років. Що стосується батька, то з 1935 року він зник. Зник буквально. Поїхав до Парижу, як це він звичайно робив принаймні двічі на рік, і більше вона про нього нічого не чула. Місцева жандармерія телеграфувала до Парижу — випарувався. Ствердження ймовірної смерти. І так наша панна залишилася сама і взялася працювати, тому що спадок по батькові був незначний. Очевидно, їй не вдалося знайти собі чоловіка, з її зітхань я зрозумів, що в неї був роман, єдиний у її житті, який закінчився погано. ‘І ця постійна туга, цей постійний докір сумління, месьє Арденті, що я нічого не знаю про бідного татуся, не знаю навіть, де його могилка, якщо вона десь є’. Їй хотілося говорити про нього: він був такий ласкавий, спокійний, методичний, такий освічений. Він цілими днями просиджував у своєму кабінеті нагорі, на піддашші, читаючи і пишучи. А крім того трохи працював у садку, іноді перекидався кількома словами з аптекарем — який вже теж помер. Іноді, як вона вже говорила, їхав до Парижу, — у справах, як він висловлювався. Але кожного разу повертався з кількома пакунками книжок. Його невеликий кабінет ще далі ними переповнений, вона охоче мені його покаже. Ми піднялися нагору. Чиста і впорядкована кімнатка, де панна Інґольф дотепер раз на тиждень незмінно витирала пилюку, мамі вона могла носити квітки на цвинтар, а для бідного татуся могла робити тільки це. Все так, як залишив він, їй жаль, що вона не вчилася і тепер не може прочитати ці книги, але усе це старофранцузькою, латиною, німецькою, навіть російською, адже татусь народився і провів дитинство в Росії, він був сином працівника французького посольства. Бібліотека містила сотню томів, в основному (на мою втіху) про процес над тамплієрами, приміром, Monumens historiques relatifs à la condamnation des chevalier du Temple Ренуара, видані 1813 року, антикварна річ. Чимало томів про тайнопис, колекція, достойна криптолога, кілька томів з палеографії та історії дипломатії. Був тут також ґросбух зі старими рахунками, і коли я почав його гортати, то знайшов один запис, який примусив мене аж підстрибнути: він стосувався продажу футляра, без інших уточнень і без імені покупця. Цифри не згадувалися, але запис був датований 1895 роком, а відразу після того йшли точні рахунки, головна рахункова книжка обережного добродія, який обачливо порядкував своїми заощадженнями. Кілька записів про придбання книг у паризьких антикварів. Хід подій для мене прояснювався: Інґольф знаходить у підземеллі золоту шабатурку, інкрустовану самоцвітами, не роздумуючи навіть миті, стромляє її собі під куртку, піднімається нагору — й ні пари з вуст своїм товаришам. Удома знаходить усередині пергамен, це здається мені очевидним. Він їде до Парижу, йде до якогось антиквара, лихваря чи колекціонера і, продавши шабатурку, хай навіть за нижчу від її вартости ціну, стає більш-менш заможним. Але цього йому не досить, він облишає службу, поселяється на селі й починає купувати книги та вивчати пергамен. В ньому, либонь, уже жив шукач скарбів, інакше він не лазив би підземеллями Провену, і йому, видно, вистачило освіти, аби наважитися самому взятися за розшифрування того, що він знайшов. Він працює спокійно, без турбот, як одержима ідеєю людина, більше тридцяти років. Чи розповідав він комусь про свої знахідки? Хто його зна. У кожному разі, 1935 року він, мабуть, відчув, що натрапив на слід, або ж навпаки, опинився в тупику, тому що вирішує звернутися до когось, аби розповісти те, що знає, або почути те, чого не знає. Але те, що він знає, було, мабуть, такою страхітливою таємницею, що той хтось, до кого він звертається, прибирає його. Однак повернімось на піддашшя. Поки що треба було з’ясувати, чи не залишив Інґольф якогось сліду. Я сказав ласкавій панні, що, можливо, вивчаючи книжки її батька, я зміг би знайти якийсь слід його відкриттів у Провені, щоб широко згадати його у своїй праці. Вона зраділа, готова на все заради бідного татуся, дозволила мені залишитись там цілий пополудень і повернутися наступного дня, якщо буде необхідно, принесла мені кави, увімкнула світло і повернулася в садок, залишаючи мене господарем становища. Кімната мала гладкі білі стіни, там не було комодів, скринь, схованок, де я міг би шукати, але я не знехтував нічим, прискіпливо оглянув нечисленні меблі, зазирнув у єдину шафу, майже порожню, де був лише якийсь одяг, що пахнув нафталіном, обернув три чи чотири картини з пейзажами. Я заощаджу вам деталей, скажу тільки, що працював я на совість, набивку диванів не лише промацав, а й встромляв у неї голки, аби дізнатися, чи не заховані там чужорідні тіла…”

Я зрозумів, що полковник проводив час не лише на полях битв.

“Залишались тільки книги, в кожному випадку, мені треба було записати собі їх назви і перевірити, чи не було нотаток на полях, підкреслень, якоїсь вказівки… І тут я незграбно взяв до рук старовинний том у важкій оправі, він упав — і з нього випав записаний від руки аркуш. Судячи з якости зшиткового паперу і чорнила, він не міг бути надто старий, він міг бути написаний в останні роки життя Інґольфа. Я ледь глянув на нього і раптом помітив напис на полі: “Провен, 1894 рік”. Можете уявити собі моє хвилювання, наплив почуттів, що охопив мене… Я зрозумів, що Інґольф поїхав з оригіналом пергамену до Парижу, а те, що було написане на цьому листку, було його копією… Я не вагався ані миті. Панна Інґольф роками витирала пилюку з книжок, але цієї картки ніколи не бачила, інакше вона б мені про неї сказала. Гаразд, вона її й не бачитиме. Світ ділиться на переможців і переможених. У моєму житті було вже достатньо поразок, цього разу я повинен був схопити фортуну за чуба. Я взяв картку і поклав собі до кишені. Я попрощався з панною Інґольф, кажучи їй, що не знайшов нічого цікавого, але що згадаю її батька, якщо щось напишу, і вона мене благословила. Людина дії, мої панове, охоплена пристрастю, як я, не повинна мати занадто багато докорів сумління супроти сірости істоти, якій доля вже оголосила свій вирок”.

“Нема потреби виправдовуватися”, сказав Бельбо, “Ви це зробили і все. Продовжуйте”.

“Зараз я покажу вам, панове, цей текст. Дозвольте мені представити вам фотокопію. Не через недовіру. Щоб не пошкодити оригіналу”.

“Але ж картка Інґольфа не була оригіналом”, сказав я. “То була копія гіпотетичного оригіналу, яку він зробив”.

“Пане Казобон, коли оригіналу вже нема, оригіналом стає остання копія”.

“Але Інґольф міг помилитися при переписуванні”.

“Ви не знаєте цього напевне. А я знаю, що переписане Інґольфом — правда, бо не бачу, чим іншим воно може бути. Значить, копія Інґольфа є оригіналом. Порішимо на цьому, чи будемо займатись інтелектуальними іграми?”

“Я їх ненавиджу”, сказав Бельбо. “Показуйте свою оригінальну копію”.

19

Після Божé Орден ані на мить не припиняв свого існування, й після Омона нам відомий безперервний ланцюг Великих Магістрів Ордену аж до наших днів, і якщо ім'я та осідок справжнього Великого Магістра та справжніх Зверхииків, які керують Орденом і спрямовують сьогодні його вищу діяльність, є таємницею, відомою лише справжнім утаємниченим, і тримається в суворому секреті, се тому, що година Ордену ще не пробила і час іще не визрів…

(Рукопис 1760 року, в кн.: G. A. Shiffmann, Die Entstehung der Rittergrade in der Freimauerei um die Mitte des XVIII Jahrhunderts, Leipzig, Zechel, 1882, pp. 178-190.)

To була наша перша, віддалена зустріч із Планом. Того дня я міг бути деінде. Якби я того дня не опинився в кабінеті Бельбо, де б я був зараз?… продавав би насіння кунжуту в Самарканді, видавав би серію книжок абеткою Брайля, керував би Першим Національним Банком Землі Франца-Йосифа? Речення, що містять нереальну умову, завжди правдиві, тому що неправдивим є засновок. Але того дня я був там, де був, і тому нині я там, де я є.

Полковник театральним жестом показав нам цей аркуш. Він усе ще в мене, серед моїх паперів, у пластиковій папочці, ще більш пожовклий і збляклий, ніж тоді, фотокопія зроблена на термальному папері, який використовували у ті роки. Насправді там було два тексти — перший, густо написаний, займав верхню половину сторінки, другий був розділений на чудернацькі строфи…

Перший текст був схожий на демонічну літанію, пародію на якусь семітську мову:

Kuabris Defrabax Rexulon Ukkazaal Ukzaab Urpaefel Taculbain Habrak Hacoruin Maquafel Tebrain Hmcatuin Rokasor Himesor Argaabil Kaquaan Docrabax Reisaz Reisabrax Decaiquan Oiquaquil Zaitabor Qaxaop Dugraq Xaelobran Disaeda Magisuan Raitak Huidal Uscolda Arabaom Zipreus Mecrim Cosmae Duquifas Rocarbis