Розділ «3 БІНÁ»

Це так: toutes les femmes que j’ai rencontrées se dressent aux horizons — avec les gestes piteux et les régards tristes des sémaphores sous la pluie…[30] Високо ж ти цілишся, Бельбо. Перше кохання, Пречиста Діва. Мама співає, тримаючи мене на колінах, немов хоче заколисати мене, хоч я вже більше не потребую колисанки, але я просив, щоби вона співала, тому що люблю її голос і лавандовий запах її грудей: “О царице Небес — така чиста і така прекрасна — слава тобі, о дочко, царице, слугине, — слава тобі, Матір нашого Спасителя”.

Цілком природно: перша жінка мого життя не була моєю — як зрештою, за своєю суттю, нічиєю. Я відразу закохався в єдину жінку, здатну обійтися без мене.

Потім Марілена (Марилепа? Мері Ліна?). Ліричний опис сутінків, золоте волосся, великий блакитний бант, я стою із задертим носом перед лавкою, а вона ступає, не втрачаючи рівноваги, краєм опертя, руки широко розставлені, щоб урівноважити похитування (яке захопливе серцебиття), спідничка, що легко пурхає навколо її рожевих стегон. У вишині, недосяжна для мене.

Замальовка: того самого вечора мама посипає борним тальком рожеве тільце моєї сестри, я запитую, коли врешті у неї з’явиться пісюнчик, а мама відкриває мені таємницю, що у дівчаток пісюнчик не з’являється, вони так і залишаються без нього. І тут я раптом знову бачу Мері Ліну, білизну трусиків, що визирають з-під розмаяної блакитної спіднички, і розумію, що вона білява і гордовита і недосяжна, бо інша. Жодні стосунки неможливі, вона належить до іншої раси.

Третя жінка відразу запалася у безодню. Вона тільки-но померла уві сні, бліда Офелія поміж квітами у своїй дівочій труні, а тим часом священик читає їй заупокійні молитви, аж тут вона раптом підводиться на катафалку, насуплена, бліда, мстиво піднімає палець і замогильним голосом промовляє: “Отче, не моліться за мене. Цієї ночі перед сном у мене з’явилася нечиста думка, єдина у моєму житті, і тепер я проклята навіки”. Треба знайти книжку для першого причастя. Там була така ілюстрація, чи я сам усе вигадав? Звичайно, вона померла, думаючи про мене, нечистою думкою був я, адже я бажав Мері Ліну, недоторканну, бо іншої породи й іншого призначення. Я винен у її проклятті, я винен у проклятті будь-кого, хто проклятий; цілком справедливо, що ці три жінки не були моїми: це покара за те, що я їх хотів.

Я втрачаю першу, тому що вона у раю, другу — тому що вона розпачає у чистилищі, бо в неї ніколи не виросте прутень, а третю — тому що вона у пеклі. З богословського погляду досконало. Все це вже було написане.

Але є ще історія Чечілії, а Чечілія була цілком земна. Я думав про неї перед сном: я уявляв собі — ось я піднімаюся на пагорб, щоб піти за молоком на ферму, а партизани з пагорбу навпроти стріляють у вартівню, я біжу рятувати її, визволяючи від ватаг чорних розбійників, що переслідують її, погрожуючи автоматами… Білявіша від Мері Ліни, вона хвилювала сильніше, ніж дівчина в труні, вона, чистіша й стриманіша від Богоматері. Чечілія жива й доступна, варто було зробити один крок — і я міг навіть поговорити з нею, я був певен, що вона може покохати когось моєї породи, і вона таки кохала одного, його звали Папі, у нього було біляве наїжене волосся на невеликому черепі, він був на рік старший від мене і мав саксофона. А в мене не було навіть сурми. Я ніколи не бачив їх разом, але в парафіяльній світлиці всі перешіптувалися, штурхаючи один одного ліктями і хихочучи, про те, що вони займаються коханням. Брехали, звичайно, — ті малі селюки були любострасні, як козли. Вони патякали, що вона (вона, Марилена Чечілія, цариця і слугиня) була настільки доступною, що хтось того доступу таки домігся. У кожному випадку — цей уже четвертий — я опинявся поза грою. Можна написати роман про таку історію? Може, я повинен написати про жінок, яких цураюся, бо вони можуть бути моїми. Або могли бути. Моїми. А може, це та ж сама історія.

У всякому разі, якщо ти навіть не знаєш, про яку історію йдеться, краще редагувати книжки з філософії.

9

У правій руці вона стискала позолочену сурму.

(Johann Valentin Andreae, Die Chymische Hochzeit des Christian Rosencreutz, Strassburg, Zetzner, 1616, 1)

У цьому файлі я натрапив на згадку про сурму. Позавчора у перископі я ще не знав, наскільки це важливо. Вона згадувалась лише раз, та й то лише дуже невиразно і мимохідь.

Впродовж довгих пополуднів у видавництві “Ґарамон”, Бельбо, коли йому набридав рукопис, іноді піднімав очі від паперів і, намагаючись розважити й мене, заклопотаного за столом напроти впорядковуванням по сторінках старих ритин із Всесвітньої Виставки, віддавався спогадам — заздалегідь приготувавшись відразу опустити завісу, тільки-но у нього з’явиться підозра, що я сприймаю його надто серйозно. Він згадував власне минуле, але лише як приклад, щоб засудити якусь життєву марноту. “Я питаю себе, чим усе це скінчиться”, сказав він одного дня.

“Ви маєте на увазі присмерк Заходу?”

“Він западає у присмерк? Зрештою, це його ремесло, чи ж не так? Ні, я говорив про тих людей, що пишуть. Третій рукопис за тиждень, один про візантійське право, другий про Finis Austriae, а третій про сонети Баффо. Речі досить різноманітні, вам не здається?”

“Мені здається”.

“Гаразд, а що ви скажете на те, що у всіх раніше чи пізніше з’являються Жадання і Предмет Любови? Це така мода. Я ще розумію Баффо, але візантійське право…”

“А ви викиньте їх до смітника”.

“Та ні, ці замовлення вже повністю фінансовані Національною радою досліджень, та й, зрештою, вони не з найгірших. Щонайбільше викличу тих трьох і запитаю, чи не можна б опустити цих рядків. Це ж їх самих виставить на посміховисько”.

“А що може бути предметом любови у візантійському праві?”