Розділ «3 БІНÁ»

І так я, бувало, проводив ранок унизу, розводячись про пролерську науку, а пополудень — нагорі, вправляючись в аристократичному знанні. У цих двох паралельних усесвітах я почував себе досить зручно і по суті не відчував у собі жодної суперечности. Я теж був тої думки, що суспільство рівних не за дверима, але говорив собі, що в тому суспільстві теж повинні будуть, приміром, їздити потяги (краще, ніж раніше), а санкюлоти, що оточували мене, зовсім не вчилися, як кидати вугілля у казан, перемикати стрілки, складати розклади. Хтось же повинен бути готовий водити потяги.

Не без деяких докорів сумління я почував себе Сталіном, що сміється собі у вус і думає: “Метушіться, метушіться, бідолашні більшовики, поки я вчуся в Тифліській семінарії, все одно п’ятирічний план накреслю я”.

Можливо, саме тому, що вранці я жив посеред ентузіазму, пополудні я ототожнював знання з недовірою. Тому мені захотілося вивчати ділянку, яка дасть мені змогу обмежитись до задокументованих фактів і відмежуватися від усього того, що залишалося справою віри.

Я почав, майже випадково, відвідувати семінар із середньовічної історії і темою дипломної роботи обрав процес тамплієрів. Історія тамплієрів захопила мене, відколи я вперше кинув оком на документи. У той час, коли йшла боротьба проти влади, мене від душі обурила історія цього процесу, де на основі, м’яко кажучи, непрямих доказів, тамплієрів засудили до спалення на вогнищі. Але невдовзі я виявив, що відколи їх було спалено, цілий натовп мисливців за таємницями шукав їх повсюди, так нічим і не довівши їх існування. Таке марнування часу на примари дратувало мою недовірливість, і я вирішив не витрачати часу на мисливців за таємницями, зосередившись лише на джерелах того часу. Тамплієри були орденом ченців-лицарів, який існував, поки його визнавала Церква. Якщо Церква розпустила орден, а вона це зробила сім століть тому, тамплієри не могли більше існувати, а якщо вони існували, то не були тамплієрами. Я зібрав список літератури, що налічував принаймні сто книг, але врешті-решт прочитав лише тридцять із них.

Я познайомився з Якопо Бельбо саме з приводу тамплієрів, у Піладе, коли вже працював над дипломом, наприкінці сімдесят другого року.

8

Прийшовши від світла і богів, тепер я тут у вигнанні й у розлуці з ними.

(Фрагмент Turfa’n М7)

Бар Піладе в ті часи був вільним портом, галактичною корчмою, де інопланетяни із Змієносця, що взяли в облогу Землю, мирно зустрічалися з людьми Імперії, що патрулювали пояс Ван Аллена. Це був старенький бар поблизу одного з Навільї[28], з цинковим прилавком та більярдом; раннім ранком сюди заглядали місцеві водії трамваїв та ремісники, щоб перехилити по склянці білого. У шістдесят восьмому і в наступні роки Піладе став Rick's Café Americain, де за тим самим столом борець Руху грав, бувало, в карти з журналістом газети багатіїв, який приходив вихилити чарку, подавши матеріал до чергового номера газети, а тим часом перші вантажівки вирушали, щоб розвезти по кіосках брехню панівного класу. Але у Піладе газетяр теж почував себе визискуваним пролетарем, виробником додаткової вартости, прикованим до ідеологічного конвеєра, і студенти відпускали йому всі гріхи.

Між одинадцятою вечора та другою ночі сюди, бувало, заходили працівник видавництва, архітектор, репортер кримінальної хроніки, який мріяв дістатися до мистецької сторінки, художники академії Брера[29], деякі письменники середнього рівня і студенти, в тому числі і я.

Мінімум алкогольного стимулу був обов’язковий, і старий Піладе, приберігаючи свої бутлі білого вина для водіїв трамваїв та більш аристократичних клієнтів, замінив крем-соду та Рамацотті пінистим вишуканим вином для демократичних інтелектуалів і Джонні Вокером для революційних. Я б міг написати політичну історію тих років, фіксуючи періоди та спосіб, яким поступово відбувався перехід від червоної етикетки до вина Баллантін дванадцятирічного витриму і вкінці до пива.

З приходом нової публіки Піладе залишив у барі старий більярд, на якому тепер змагалися художники і трамвайники, але встановив ще й фліппер.

Одної кульки мені вистачало ненадовго, і спершу я думав, що через неувагу або недостатню спритність рук. Я зрозумів істину через багато років, побачивши, як грає Лоренца Пеллеґріні. Спочатку я її не помітив, вона потрапила у моє поле зору, коли одного вечора я спробував простежити за поглядом Бельбо.

Бельбо завжди сидів у барі з таким виглядом, ніби він заглянув сюди лише мимохідь (він був тут завсідником уже принаймні десять років). Він часто втручався у розмови за шинквасом чи за одним зі столиків, але майже завжди кидав репліку, яка заморожувала весь ентузіазм, хоч би про що не говорилося. Він умів це робити ще й іншим методом, запитанням. Хтось розповідав про якийсь факт, привертаючи увагу загалу, а Бельбо дивився на співрозмовника своїми завжди дещо неуважними блідо-зеленими очима, тримаючи склянку на висоті стегна, ніби вже давно забув про неї, і запитував: “Невже все справді так і було?” Або ж: “Він що, серйозно це сказав?” Не знаю чому, але тут у кожного, включно з оповідачем, починали з’являтися сумніви щодо оповіданого. Мабуть, це п’ємонтійська інтонація робила його твердження запитальними, а його запитання — насмішкуватими. Бельбо мав властиву п’ємонтійцям звичку говорити, майже не дивлячися співрозмовникові у вічі, а й не відводячи погляду. Погляд Бельбо не уникав розмови. Просто він блукав, несподівано вказуючи на якусь не враховану тобою, невизначену точку простору, де паралелі сходилися, і в тебе з’являлося відчуття, що раніше ти по-дурному зосереджував свою увагу на єдиній неважливій точці.

Але не тільки в погляді справа. Одним жестом, єдиним вигуком Бельбо вдавалося перевести тебе в інший вимір. Скажімо, ти щодуху намагаєшся довести, що Кант справді здійснив коперніканську революцію в сучасній філософії і за це твердження ручаєшся своїм майбутнім. Бельбо, сидячи перед тобою, міг раптом глянути на свої руки, або зосередити погляд на коліні, чи примкнути повіки з ледь помітною етруською посмішкою, або ж застигнути на якусь мить з відкритим ротом, утупившись очима у стелю, і тоді промимрити: “Еге ж, звичайно, цей Кант…” Або ж, одвертіше замахуючись на всю систему трансцендентального ідеалізму: “Гм. Невже йому справді хотілося зчиняти весь цей галас…” Відтак він співчутливо дивився на тебе, ніби це не він, а ти порушив чари, і заохотливо промовляв: “Та кажіть, кажіть. Адже, звичайно, щось у цьому є, щось, що… Цей добродій мав голову на плечах”.

Іноді, охоплений обуренням, він втрачав самовладання. Оскільки єдиним, що викликало у нього обурення, був брак самовладання в інших, його втрата самовладання у відповідь була суто внутрішньою і мала суто регіональний вираз. Він стискав губи, підносив спершу очі до неба, тоді опускав погляд, схиливши голову дещо ліворуч і вниз, і півголосом промовляв: “Ма gavte la nata”. Тим, хто не знав цього п’ємонтійського виразу, він іноді пояснював: “Ма gavte la nata, вийми корок. Так говорять комусь, кого розпирає самозадоволення. Припускається, що такий фізіологічно ненормальний стан спричинений корком, устромленим йому в зад. Якщо його вийняти — пффіссст — ця особа повернеться до нормального людського стану”.

Цими своїми зауваженнями він умів привести тебе до усвідомлення марноти всього сущого, і це мене зачарувало. Але тоді я черпав з цього хибну науку, тому що я вбачав у цьому взірець безмежного презирства до банальности чужих істин.

Лише тепер, проникнувши в Абулафію, а разом з тим і в душу Бельбо, я збагнув, що те, що мені видавалося браком ілюзій і що я вважав його життєвим принципом, насправді було певною формою меланхолії. Його приглушена інтелектуальна розпусність приховувала розпачливе жадання абсолюту. Цього не можна було збагнути з першого погляду, адже Бельбо компенсував хвилини втечі, вагання, відірваности хвилинами, коли він тішився розмовою, з веселою невірою створюючи альтернативні абсолюти. Так було, коли він разом з Діоталлеві складав посібники з неможливих дисциплін, створював світи навиворіт, вигадував бібліографічні химери. Бачачи його запал і красномовство у творенні цієї раблезіянської Сорбонни, годі було зрозуміти, наскільки він страждав від свого вигнання з факультету теології, справжньої теології.

Пізніше я зрозумів, що я свідомо викреслив адресу цього факультету з пам’яті, тоді як він її загубив і через це ніяк не міг знайти собі спокою.

У файлах Абулафії я знайшов чимало сторінок псевдощоденника, які Бельбо довірив дискетам, певний, що не зраджує своєму не раз підтверджуваному покликанню простого глядача цього світу. Деякі мають давню дату, вочевидь, він переписав свої старі нотатки з ностальгії або сподіваючись якимось чином їх використати. Інші датуються останніми роками, відколи Абу потрапив йому до рук. Він писав задля механічної гри, щоб подумати на самоті над власними помилками; він переконував себе, що не “творить”, адже творчість, навіть якщо її плодом є помилка, народжується з любови до когось, хто не є нами. Але Бельбо, не помічаючи цього, перейшов межу. Він робив те, чого ніколи не хотів робити — він творив: його ентузіазм стосовно Плану народився саме з цієї потреби написати Книгу, яка, можливо, складалася б винятково з грубих, навмисних помилок. Поки ти сидиш, зіщулившись, у власній порожнечі, ще можеш уважати, що перебуваєш у суголоссі з Єдиним, але тільки-но берешся замішувати глину, нехай навіть електронну, ти вже став деміургом, а хто починає заходжуватися коло створення світу, вже заплямував себе помилкою і злом.