Розділ 2 Без рук, без ніг – без обмежень

Одного разу я сидів на високій кухонній стійці і спостерігав, як мама готує вечерю. Мені завжди це подобалося. Однак саме тоді мене опосіли чорні думки. Я не хотів бути тягарем для своєї матері. Майнула думка кинутися вниз зі стійки. Я подивився вниз і подумав, як краще впасти, щоб зламати шию і померти.

Та я відмовився від подібного вчинку. Бо коли мені не вдасться вбити себе, доведеться пояснювати свій відчай. Мене налякали думки про самогубство. Я повинен був розповісти мамі про свої почуття, але соромився. Не хотілося її лякати.

Я був молодий, і, хоча мене повсякчас оточували люблячі люди, не міг розповісти їм про свої сокровенні почуття. У мене були ресурси, але їх я не використав, і це була помилка.

Якщо вас охоплюють чорні думки і почуття, не боріться з ними самотужки. Ті, хто вас любить, з радістю прийдуть на допомогу. Вони хочуть допомогти вам. Якщо вам здається, що ви не можете їм довіритися, зверніться до професійного психолога – в школі, на роботі, в церкві. Ви не самотні. Я не сам. Зараз я розумію це, тому не хочу, щоб ви так само, як і я, наблизилися до здійснення фатальної помилки.

Але тоді мене охопила безнадія. Я вирішив: для того, щоб покінчити з болем, слід покінчити з самим життям.

Мить відчаю

Якось після школи я попросив маму налити мені ванну. Коли вона виходила, я попросив зачинити двері. Потім з головою занурився в воду. У тиші в моїй голові миготіли чорні думки. Мені потрібно було заздалегідь все спланувати.

Якщо Бог не позбавить мене болю… якщо моє життя позбавлене сенсу… якщо я тут тільки для того, щоб бути самотнім і зневаженим… Я – тягар для всіх… У мене немає майбутнього… я повинен з усім цим покінчити.

Як я вже говорив, навчаючись плавати, я лежав на спині, і легені мої були наповнені повітрям. Тепер я спробував витіснити все повітря з легенів і зануритися на дно. Чи зможу я затримати дихання, поки не помру? Чи потрібно зробити повний видих або тільки половину? Чи потрібно повністю видихнути повітря?

Нарешті я перекинувся і занурив обличчя в воду. Інстинктивно затамував подих. У мене були досить добре розвинені легені, тому я довго зміг пробути під водою.

Та коли не стало повітря, я випірнув.

Я не можу цього зробити.

Та чорні думки не відступали. Я хочу покинути цей світ. Я хочу зникнути.

Знову видихнув і знову занурився у воду. Я знав, що можу затримати дихання не менше ніж на 10 секунд. Тому почав відрахунок:

…10…9…8…7…6…5…4…3…

Поки я рахував, переді мною спливла така картина: мама і тато плачуть біля моєї могили. Плаче мій семирічний брат Аарон. Всі плакали і говорили, що це їхня провина, що вони повинні були зробити для мене щось більше.

Я не міг знести думки про те, що вони все життя почуватимуться винними у моїй смерті. Не міг залишити рідних із відчуттям втрати і провини.

Я егоїст!

Я випірнув і зробив глибокий вдих. Не зміг так вчинити.

Але страждання були нестерпні. Тієї ночі я сказав Ааронові: «Коли мені виповниться двадцять один рік, я накладу на себе руки».