Розділ 2 Без рук, без ніг – без обмежень

Я був ще зовсім маленьким, коли лікарі порекомендували батькам віддати мене в ігрову групу дітей з особливими потребами. Хтось із них не мав кінцівок, хтось страждав на фіброз, а хтось мав серйозні психічні розлади. Мої батьки з великою любов’ю і співчуттям ставилися до таких дітей та їхніх батьків, але вони не хотіли, щоб я спілкувався тільки з однією групою однолітків. Вони були переконані в тому, що моє життя має бути максимально нормальним, і боролися за втілення цієї мрії.

Моя мама, благослови її, Господи, відразу ж прийняла дуже важливе рішення. «Ніколасе, – промовила вона, – ти повинен бавитися з нормальними дітьми, тому що ти нормальний. Так, у тебе дечого бракує, але це дрібниці». Так мама спрямувала моє життя. Вона не хотіла, щоб я почувався неповноцінним калікою, щоб я виріс сором’язливим інтровертом, невпевненим у собі.

Тільки зараз я розумію, що мої батьки вселили в мене віру в те, що я маю цілковите право жити без ярликів і обмежень. І ви маєте таке право. Ви повинні звільнятися від будь-яких категорій і ярликів, які спробують навішувати на вас оточуючі. Завдяки своїй інвалідності я розумію, що багато людей дуже дослухаються до того, що говорять про них інші, і починають несвідомо обмежувати себе. Іноді я втомлювався, погано почувався і намагався переконати батьків у тому, що мені потрібно відпочивати, а не займатися або йти до лікаря. Але батьки ніколи не дозволяли мені ховатися за такими відмовками.

Сховатися за ярликом дуже спокусливо. Деякі люди використовують їх як відмовки. Інші ж долають їх. Багато з тих, хто носить ярлик інваліда, ведуть активне життя і домагаються великих успіхів. Я закликаю вас піднятися над будь-якими спробами обмежити вашу свободу і можливості.

Я – Божа дитина. Я знаю, що Він завжди зі мною. Мені радісно усвідомлювати, що Він розуміє, який тягар мені під силу знести. Коли інші люди розповідають мені про свої проблеми, на очі мені навертаються сльози. Я нагадую стражденним і згорьованим про те, що рука Господа не збідніє. Він здатний дотягнутися до будь-кого.

Нехай ця думка надасть вам сили. Надихайтеся нею і рухайтеся вперед і вгору, наскільки здатна ваша уява. Певна річ, не обійтися без перешкод. Ставтеся до них спокійно, адже перешкоди загартовують характер. Вчіться на них і долайте їх. Можливо, ви маєте чудову мрію. Але будьте відкриті, щоб зрозуміти, що Бог може мати для вас інший план, не той, який ви бачите у мріях. Домогтися свого можна різними способами. Не засмучуйтеся, якщо ваш шлях виявиться не таким, як ви сподівалися.

Біонічний хлопчик

Надія – це каталізатор. Вона долає, здавалося б, непереборні перешкоди. Не здавайтеся, продовжуйте працювати, – і ви створите імпульс. Надія надає можливості, про які ви і не замислювалися. До вас потягнуться ті, хто зможе вам допомогти. Двері відчиняться. Дорога освітиться.

Пам’ятайте: дія викликає реакцію. Коли вам заманеться зрадити свою мрію, змусьте себе попрацювати ще один день, ще один тиждень, ще один місяць і ще один рік. Ви здивуєтеся тому, що станеться, коли ви не опустите рук.

Коли настав час вступати до початкової школи, мої батьки захотіли, щоб я вчився, як всі звичайні діти. В результаті їхніх наполегливих зусиль я став одним із перших в Австралії дітей з особливими потребами, які навчалися у звичайній школі. Я так добре вчився, що в місцевій газеті навіть опублікували статтю під заголовком: «Інтеграція дозволила хлопчикові з особливими потребами домогтися успіху». У статті помістили велику фотографію, на якій моя сестра Мішель котила мого інвалідного візка. Стаття викликала великий інтерес, і до нашої школи навіть приїжджали урядовці. Я отримав масу листівок, листів, подарунків і запрошень з усіх кінців країни.

Після тієї статті ми отримали чимало пожертвувань, завдяки чому батьки змогли зробити мені протези. Як тільки мені виповнилося півтора року, вони намагалися знайти для мене протези. Спочатку це була одна рука, яка працювала не надто добре. Рука і кисть керувалися механічно за допомогою тросів і важелів. Цей пристрій важив удвічі більше за мене самого!

Важко було навіть просто утримувати рівновагу з цією конструкцією. Але згодом, хоч і без особливого ентузіазму, я з нею впорався. А оскільки вже вмів брати предмети своєю маленькою ступнею, підборіддям і зубами, біонічна рука лише ускладнила моє повсякденне існування.

Батьки були розчаровані, але моя впевненість зростала, тому що я чудово справлявся сам. Я дякував батькам за все, що вони для мене робили, і сміливо дивився вперед.

Наполегливість винагороджується. Наш перший експеримент з протезами виявився невдалим, однак я продовжував вірити в те, що моє життя зміниться на краще. Мій оптимізм і бойовий настрій надихнули доброчинну організацію «Лайонс Клаб». Вони зібрали понад двісті тисяч доларів на моє лікування і новий візок. На ці кошти ми змогли приїхати в Торонто, де в дитячій клініці розробляли новітні протези. Зрештою, медики вирішили, що мені набагато простіше справлятися з більшістю завдань самостійно, без допомоги протезів.

Прагнення вчених і винахідників забезпечити мене протезами надихало. Але я був сповнений бажання навчитися робити все самостійно, не чекаючи, коли хтось винайде щось таке, що поліпшить моє життя. Незважаючи на те, що навіть сьогодні я з вдячністю приймаю будь-яку допомогу – відчинені двері або подану воду, – та вважаю, що ми повинні самі відповідати за наше щастя і успіх. У скрутну хвилину на допомогу вам можуть прийти друзі та рідні. Будьте вдячні за зусилля і бажання допомогти, та розраховуйте лише на себе. Що більше зусиль ви докладете, то більше можливостей перед вами відкриється.

Часом вам здасться, що ваша мета недосяжна. Однак це не привід для того, щоб здатися. Поразка чекає лише на тих, хто не пробує знову. Я вірю, що коли-небудь зможу ходити і користуватися різними інструментами, як звичайна людина. Це буде диво, яке обов’язково станеться завдяки волі Господа або Його помічників на цій землі. Технологія роботизованих кінцівок розвивається дуже швидко. Коли-небудь я зможу отримати ефективні протези, але поки я щасливий у своєму нинішньому стані.

Часто проблеми, які, як нам здається, утримують нас у минулому, насправді роблять нас сильнішими. Вірте в те, що сьогоднішня проблема завтра стане вашою перевагою. Я навчився бачити плюси у відсутності рук і ніг. Чоловіки, жінки і діти, які не розмовляють моєю мовою, відразу розуміють, що я зумів подолати чимало перепон. Вони розуміють, що мої уроки – це не лише слова.

Мудрість народжується із досвіду

Коли я закликаю своїх слухачів сподіватися на краще, то при цьому спираюсь на власний досвід. Ви можете покластися на мої слова, бо вони перевірені самим життям. Була в моєму житті мить, коли я втратив надію. Це сталося в моєму загалом щасливому дитинстві, у віці близько десяти років. Хоч я й намагався стати оптимістичним, наполегливим і винахідливим, однак залишалося те, що було мені не під силу, і на мене накотили негативні думки. Причому, найчастіше йшлося про дуже прості, повсякденні справи. Приміром, мене мучило те, що як будь-яка звичайна дитина я не можу дістати морозиво з холодильника, не здатен сам їсти, і доводиться просити інших людей годувати мене. А вони, відповідно, повинні були самі відриватися від трапези, щоб допомогти мені.

Тоді я вперше замислився над серйознішою проблемою: а чи вдасться мені колись знайти дружину, яка б мене кохала? Як забезпечуватиму дружину і наших дітей? Як захищатиму їх у разі небезпеки?