Розділ 2 Без рук, без ніг – без обмежень

Схожі думки виникають у більшості людей. Напевно, ви теж замислювалися над тим, чи зможете створити сім’ю, знайти надійну роботу чи безпечне місце для життя. Це цілком нормально і природно. Всі ми думаємо про майбутнє і уявляємо, яким буде наше життя. Та часом негативні думки блокують наше уявлення про майбутнє і затуманюють розум. Коли мені важко, я нагадую собі про Бога. У такі миті я молюся і нагадую собі Його слова. І це допомагає зрозуміти, що Він завжди зі мною, ніколи мене не залишить і не забуде про мене. З Його допомогою все найгірше стане кращим. Я знаю, що Він добрий. Якщо Він дозволив статися чомусь поганому, то це означає, що в Нього був задум на те, і мені не під силу це збагнути. Я завжди покладаюся на Бога.

Пильнуйте за своїми думками

З наближенням мого одинадцятого дня народження в моєму житті почався складний перехідний період, коли мозок починає працювати геть інакше й відбувається вибух гормонів. Інші хлопчики і дівчатка вже почали зустрічатися, і це посилило відчуття відчуження. Чи захоче якась дівчина зустрічатися з хлопцем, який не зможе з нею потанцювати, не візьме її за руку?

Сам того не усвідомлюючи, я дозволив цим похмурим думкам і негативним почуттям обтяжити мій дух. Це повторювалося дедалі частіше. Вночі думки заповзали до мого мозку, коли я не міг склепити очей або коли був виснажений тривалим навчальним днем. Напевно, і вам знайоме це відчуття. У такі миті здається, що на твоїх плечах лежать всі тягарі світу. Ми всі відчуваємо сум, а надто коли не спиться, у часи хвороби і важких випробувань.

Не буває цілком щасливих людей – завжди щасливих. Печаль і туга – то природні людські емоції. І вони виконують свою роль. За результатами психологічних досліджень похмурий настрій дозволяє критичніше аналізувати свою роботу. Такий підхід корисний, коли ви підводите баланс, розраховуєте одатки чи редагуєте статтю. Поки ви усвідомлюєте і контролюєте власні емоції, негативні думки можуть мати позитивні наслідки. А от коли ви дозволяєте емоціям контролювати ваші дії, то з’являється ймовірність впасти у депресію аж до деструктивної поведінки.

Не піддаватися негативним емоціям і депресії – ось що головне. На щастя, людина здатна керувати власним настроєм. Відчувши, що ваш розум опосідають негативні думки, ви завжди зможете «перекрити» їхній потік. Ви повинні знати про них і розуміти їх джерело, але зосереджуватися слід на рішеннях, а не на проблемах. Якось у недільній релігійній школі нам розповідали про «обладунки Бога»: про нагрудник праведності, пояс істини, щит віри, меч Духу і шолом порятунку. Я зрозумів, що це саме те, що потребує дитина-християнин. Слово Бога – це меч, який вражає негативні думки. Щит – це Біблія. Озбройтеся мечем і щитом віри – і ви завжди зможете захистити себе.

Спіраль розпуки

У складний перехідний період, коли самооцінка і самосприйняття – на першому місці, я дозволив своїм тривогам взяти гору. Все погане в моєму житті переважало добре.

Я витягнув коротку соломинку. Як я зможу жити нормальним життям? Як знайду роботу? Чи матиму дружину і дітей? Я завжди буду тягарем для своїх близьких.

Я не скаржився на життя, поки не втратив надію. Повірте, втрата надії значно гірша за втрату кінцівок. Якщо вам знайоме відчуття нещастя й депресії, то ви знаєте, яким болісним може бути відчай. Я весь час злився, страждав і мучився, запитував у Бога, чому Він не дав мені того, що дає іншим. Що я зробив не так? Чому Ти не відповідаєш на мої молитви і прохання про руки і ноги? Чому мені не допомагаєш? Навіщо змушуєш мене страждати?

Ані Бог, ані мої лікарі не могли пояснити, чому я народився таким. Відсутність пояснень, навіть наукових, змушувала мене страждати ще дужче. Я й далі думав, що коли б були якісь причини – духовні, медичні або інші, – то мені стало б легше. Біль не був би таким сильним.

Досить часто я почувався настільки кепсько, що відмовлявся йти до школи. Раніше я ніколи не шкодував себе, весь час боровся зі своєю інвалідністю, прагнув жити нормальним життям, бавитися з іншими дітьми. Притаманні мені завзятість і наполегливість вражали батьків, вчителів і однокласників. Хоч у глибині душі я страшенно страждав.

Я завжди був віруючою дитиною, ходив до церкви і вірив у силу молитви й цілющу силу Бога. Мене настільки поглинув Ісус, що під час вечері я завжди посміхався, думаючи, що Він зараз сидить поруч з нами за столом. У своїх молитвах я просив Його дати мені руки і ноги. Навіть готовий був задовольнитися однією рукою або однією ногою. Але вони не з’являлися, і я злився на Бога.

Мені здавалося, що я збагнув Божий промисел. Я гадав, Він створив мене, щоб явити диво, щоб світ зрозумів, що Бог є. Я молився: «Господи, якщо Ти даси мені руки і ноги, я подорожуватиму світом, виступатиму на телебаченні й розповідатиму всім про це диво. І світ побачить силу Бога». Я говорив, що готовий слідувати Божим шляхом до кінця свого життя. Пам’ятаю свою молитву: «Господи, я знаю, що Ти створив мене таким, аби потім дати мені руки і ноги, щоб це диво довело людям Твою силу і любов». У дитинстві я збагнув, що Господь промовляє до нас різними мовами. Я відчував, що Він може відповісти, вселивши певне почуття в моє серце. Та мене оточувала тиша. Я нічого не відчував.

Батьки казали мені: «Тільки Бог відає, чому ти таким народився». Я запитував у Бога, але Він не відповів мені. Постійні молитви і питання, на які не було відповіді, страшенно мучили мене – я ж бо раніше відчував міцний зв’язок із Ним.

Були в мене й інші проблеми. Ми переїхали за тисячу миль на північ, у Квінсленд, де в нас не було родичів. Я разом позбувся тіточок, дядечків і двадцяти шести кузенів. Нелегким видався переїзд і для батьків. Попри їхню підтримку і любов, я не міг позбутися відчуття, що турбота про мене важким тягарем лежить на їхніх плечах.

На мої очі немов опустилися чорні шори, які заважали бачити світло. Я не розумів, чим зможу придатися бодай комусь, вважав себе помилкою природи, полишеним творінням Господнім. Батьки з усіх сил намагалися переконати мене в протилежному. Вони читали мені Біблію, водили мене до церкви. У недільній школі вчителі запевняли, що Бог любить усіх нас. Та я не міг позбутися болю і гніву.

Втім, у моєму житті були й значно приємніші миті. У недільній школі я з радістю співав зі своїми однокласниками: «Ісус любить маленьких дітей, всіх дітей світу, червоних і жовтих, чорних і білих, всі вони однаково дорогі йому. Ісус любить дітей світу». Разом із тими, хто підтримував і любив мене, я співав від щирого серця. І такі гімни втішали мене.

Я хотів вірити, що Він любить і піклується про мене, але коли втомлювався і кепсько почувався, в мою душу знову закрадалися чорні думки. Я сидів у своєму інвалідному візку на ігровому майданчику і думав: «Якщо Бог справді любить мене, як усіх інших дітей, то чому Він не дав мені рук і ніг? Чому Він зробив мене не таким, як інші Його діти?».

Ці думки з’являлися навіть удень за звичайних обставин. Я боровся з відчаєм і відчуттям того, що моє життя завжди буде важким. І Бог не відповідав на мої молитви.