РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Агов! У сорок другому з першого поверху вибираються!

Бакалійників хлопець перейшов вулицю і зайняв позицію по другий бік ганку. Потім коло Бігсового хлопця зупинився юнак із взуттєвої крамниці; а наглядач над порожніми бляшанками з «Синіх стовпів» обрав незалежну позицію край тротуару.

— Голодувати не збираються, еге? — озвався юнак із взуттєвої крамниці.

— Овва! І ти б узяв із собою дещицю,— відказав хлопець із «Синіх стовпів»,— якби надумав перепливти човном Атлантичний океан.

— Та ні, вони не попливуть через океан,— устряв Біг- сів хлопець.— Вони виряджаються на розшуки Стенлі [4].

На той час уже зібралась чимала купка людей, і всі допитувались одне в одного, що сталося. Частина присутніх (молодші й легковажніші) вважали, що це весілля, і показували на Гарріса як на молодого; а старші й серйозніші схилялись до думки, що це похорон і що я, мабуть, небіжчиків брат.

Нарешті навернувся вільний візник (на нашій вулиці вільні візники, коли їх вам не треба, проїздять, як правило, тричі за хвилину, і вистоюють, дожидаючи пасажирів, і пройти не дають). Ми убгали в кеб свої речі й самих себе і, викинувши кількох друзів Монтморенсі, що, очевидно, заприсяглись ніколи не розлучатися з ним, від’їхали. Натовп проводжав наш кеб веселим криком, а Бігсів хлопець на щастя пожбурив услід за нами морквину.

Об одинадцятій годині ми приїхали на Ватерлооський вокзал і спитали, від якої платформи відходить поїзд об одинадцятій п’ять. Звичайно, ніхто того не знав; на Ватерлооському вокзалі ніхто ніколи не знає, від якої платформи який поїзд відходить, і куди йде поїзд, що має зараз відходити, і взагалі там про поїзди ніхто нічого не знає. Носій, що взяв наші речі, гадав, що поїзд має відійти від другої платформи, але інший носій, із яким наш спинився порадитись, чув десь, ніби від першої. А черговий по вокзалу був переконаний, що наш поїзд відійде від приміської платформи.

Щоб з’ясувати остаточно, ми піднялись на другий поверх і спитали начальника служби руху. Той сказав, що ось-ось тільки говорив з чоловіком, який запевняв, ніби бачив той поїзд біля третьої платформи. Ми подались на третю платформу, але тамтешнє начальство заявило, що це, мабуть, скорше саутгемптонський експрес або ж віндзорський кільцевий. Але воно було певне, що це не кінгстонський поїзд, хоча й не могло пояснити, звідки в нього така певність.

Тоді наш носій сказав, що треба, мабуть, іти на верхню платформу; він, здається, вже здогадався, який це поїзд. Отож ми рушили на верхню платформу, побачили машиніста й спитали, чи це не він їде до Кінгстона. Він відповів, що точно сказати не може, але гадає, що так. Ну, а якщо не об одинадцятій п’ять до Кінгстона, то вже напевне о дев’ятій тридцять дві до Вірджінія-Вотер або ж о десятій нуль нуль експресом до острова Уайт, чи ще кудись у тому напрямі — коли приїдемо, тоді побачимо. Ми тицьнули йому в руку півкрони й попросили, щоб він їхав об одинадцятій п’ять до Кінгстона.

— Однаково на цій залізниці ніхто не добере, хто ви такий і куди їдете,— запевнили ми.— Дорогу ви знаєте, отож рушайте помаленьку, та й довезете нас.

— Ну що ж, панове,— відповів добряга машиніст.— Справді котромусь поїздові треба їхати до Кінгстона, то чом не моєму? Давайте сюди ваші півкрони.

Отак ми добрались до Кінгстона Лондонською Південно-Західною. залізницею.

Згодом ми дізналися, що той поїзд насправді був ексетерський поштовий і що на Ватерлооському вокзалі його шукали цілий день, але так і не довідалися, що з ним сталось.

В Кінгстоні наш човен уже чекав на нас зразу за мостом. Ми попрямували до нього, склали в нього свої речі й сіли самі.

— Готові? — спитав човняр.

— Готові! — відповіли ми. Гарріс сів за весла, я за стерно, а Монтморенсі, нещасний, сповнений найлихіших передчуттів, примостився на носі човна —і ми випливли на води, що мали стати на два тижні нашим домом.