РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Не дурійте,— відповів він.— Як же я поїду в Сіті неголений?

Звичайно, для Сіті це була б велика кривда, але яке нам діло до чужих страждань? Гарріс сказав у своїй трохи вульгарній, простацькій манері, що Сіті кат не візьме.

Тоді ми спустились у вітальню снідати. Тим часом Монтморенсі запросив ще двох собак проводжати його, і вони знічев’я гризлись на ганку. Ми вгамували їх парасолькою і сіли за котлети й холодну печеню.

— Як слід поснідати — це велике діло,— сказав Гарріс і почав з двох котлет, пояснивши, що хоче з’їсти їх, поки вони гарячі, а печеня може почекати.

Джордж заволодів газетою й перечитав нам уголос усі повідомлення про нещасливі випадки з човнами і прогноз погоди. Прогноз був такий: «Холодно, дощ із припиненням надвечір (якого ще гіршого прогнозу чекати?), місцями гроза, вітер східний, помірний до сильного, область зниженого тиску над центральними графствами, Лондоном і Ла-Маншем. Барометр падає».

Мабуть, із усіх дурних блазенських вигадок, що затруюють наше життя, найгірша — оці дурисвітські «прогнози погоди». Вони «провіщають» дуже точно ту погоду, яка була вчора чи позавчора, і не менш точно — якраз протилежну тій, яка буде сьогодні.

Пам’ятаю, як однієї пізньої осені у мене пропала відпустка через те, що я вірив прогнозам погоди, друкованим у місцевій газеті. В понеділок вона сповіщала: «Сьогодні слід сподіватися зливи з грозою»,— і ми відмовлялись від задуманого пікніка й сиділи вдома, чекаючи дощу. А повз наш дім проїздили в екіпажах веселі, жваві люди, і сонце світило ясно, і на небі хоч би тобі хмаринка.

— Еге, як-то вони вертатимуться, перемоклі! — казали ми, стоячи біля вікна й дивлячись крізь шибку на ті веселі компанії.

І тихенько сміялись, уявляючи їх мокрими, і відходили, й розпалювали камін, і бралися за книжку або давали лад зібраній колекції водоростей чи скойок. До дванадцятої години від сонця, що заливало кімнату, духота ставала просто нестерпною, і ми дивувалися, де ж та злива з грозою і коли вона збирається початись.

— Після обіду почнеться, ось побачите! — казали ми одне одному.— Ті люди таки змокнуть до рубця. Ото буде комедія!

О першій заходила господиня й питала, чого ми не йдемо гуляти: адже день такий погожий!

— Ні, ні, вибачайте! — відповідали ми, хитро посміхаючись.— Ми не хочемо-змокнути.

А коли вже вечоріло й дощем навіть не пахло, ми намагались утішити себе тим, що він налетить раптово, саме коли всі компанії, що поїхали на пікнік, уже вертатимуться додому й будуть далеко від будь-якої оселі, де б можна сховатись, отож змокнуть іще дужче. Але з неба не падало ні краплі, й чудовий день закінчувався погожим вечором.

Другого дня зранку ми читали, що день має бути «теплий, сонячний, незначна хмарність без опадів», і, легенько вдягнувшись, вибирались гуляти. А через півгодини починався рясний дощ, зривався пронизливий холодний вітер, і так тривало цілий день, і ми верталися додому промерзлі, застуджені й лягали в ліжко.

Погода — це для мене взагалі річ незбагненна. Я ніколи її не розумів. Барометр нічого не помагає, він збиває з пуття ще гірше, ніж газетні прогнози.

В одному оксфордському готелі, де я зупинявся торік навесні, висів барометр, і того дня, коли я там оселився, він показував «дуже ясно». Надворі лило, як з ринви, з самого ранку й до вечора, і я нічого не тямив. Я постукав по барометру, і стрілка перескочила на «велика суша». Коридорний, що саме проходив повз мене, спинився і пояснив, що барометр, напевне, показує погоду на завтра. Я з сумнівом сказав, що скорше, мабуть, він згадує позаминулий тиждень, але коридорний відповів: «Ні, навряд».

Другого дня вранці я знову постукав по барометру, і стрілка підскочила ще вище. А дощ лив іще рясніш, ніж напередодні. В середу я вийшов і знову стукнув по ньому, і стрілка оббігла кругом через «дуже ясно», «велика суша» і «спека», тоді вперлась у шпеник і далі вже не рухалась. Вона силкувалась посунутися й далі, але барометр був зроблений так, що не міг провістити ще кращої погоди, не зламавшися. Стрілка, видно, хотіла рухатись далі й провістити посуху, безвіддя, сонячний удар, пилову бурю і таке інше, але шпеник не дозволяв, і їй довелося вдовольнитись банальним «велика суша».

А дощ тим часом лив і лив, і нижчу частину міста вже затопило, бо Темза розлилася.

Коридорний сказав, що, очевидно, треба сподіватися тривкої погоди колись у майбутньому, і прочитав віршик, написаний на оракулі вгорі:

Задовго віщує, то довго й триває,