РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

А скоро віщує, то швидко й минає.

Однак того літа гарна погода так і не настала. Не інакше, як прилад мав на увазі наступну весну.

Є ще оті новомодні барометри — такі високі й прямі. В тих я вже ніколи не міг нічого добрати. Один бік у них показує погоду на десяту годину ранку вчорашнього дня, а другий — на десяту годину ранку сьогоднішнього; але ж хіба встанеш щодня так рано, щоб на нього подивитись? Він підіймається й падає на дощ і на погоду, на сильний і на слабкий вітер, і з одного кінця у нього написано «Пн», а з другого «Сх», але що воно означає., ніхто не міг мені пояснити. А коли по ньому постукати, він вам однаково нічого не покаже. 1 ще треба приводити його дані до рівня моря та перераховувати на градуси Фаренгейта, але й тоді нічого не добереш.

Але навіщо взагалі знати погоду наперед? Мало нам досади, коли вона вже зіпсувалась, так треба ще журитися зарані? Найдужче до душі нам такі віщуни, як той дідок, що якогось надзвичайно похмурого ранку, коли нам надзвичайно хочеться, щоб випогодилось, обводить обрій надзвичайно проникливим поглядом і каже:

— Ні, ні, пане, не бійтесь, воно розгодиниться. Буде переміна, пане.

«О, це такий, що знає! — думаємо ми, побажавши йому доброго здоров’я і рушаючи далі своєю дорогою.— Просто диво, як вони, ці старі люди, знаються на прикметах!»

І нас сповнює приязнь до цього старигана — приязнь, яка нітрохи не меншає від того, що його слова не справдились і дощ лив цілий день.

«Ну що ж,— думаємо ми,— він же казав як краще».

І навпаки, той, хто віщує погану погоду, викликає в нас тільки лихі, мстиві почуття.

— Ну як, випогодиться? — бадьоро питаємо ми, проїжджаючи мимо.

— Ой, навряд, пане; боюся, що завзялось на цілий день,— відповідає він, хитаючи головою.

«Дурень старий,— бурчимо ми собі під ніс.— Багато він тямить!»

А якщо його пророцтво справджується, ми вертаємось додому ще сердитіші на нього, з невиразним почуттям, що це він якимось чином і винен.

Але того дня, коли ми мали вирушати, ранок був такий погожий і сонячний, що жахливі погрози на взірець «барометр падає», «атмосферні збурення проходять вигнутим фронтом над Південною Європою» та «тиск підвищується», які Джордж вичитував з газети, не дуже бентежили нас; і він, побачивши, що однаково не зіпсує нам настрою і тільки марнує час, ухопив цигарку, яку я старанно скрутив для себе, і пішов.

А ми з Гаррісом, доївши те, що було на столі, повиносили наше дорожнє манаття на ганок і стали там, дожидаючи візника.

Багажу в нас, коли ми склали весь його докупи, виявилось таки чималенько. Валіза, маленький саквояжик, два кошики, великий згорток пледів, чотири чи п’ять плащів, кілька парасольок, потім ще диня в окремій сумці (бо нікуди не влазила), кілька фунтів винограду в другій сумці, японська паперова парасолька й сковорода з довгою ручкою. Вона теж нікуди не влазила, і ми просто загорнули її в папір.

Отже, купа вийшла велика, і ми з Гаррісом чомусь соромилися того, хоч я сам не розумію, чого тут соромитись. Як на те, довго не проїздив жоден візник, зате вуличних хлопчаків проходило доволі, і вони, видимо зацікавлені, спинялися.

Перший нагодився Бігсів хлопець. Бігс — це наш зеленяр; він має дивовижний хист вишукувати і наймати найрозбещеніших, найзіпсутіших хлопців-посланців, яких лишень породила цивілізація. Тільки-но в нашій околиці з’явиться якийсь особливо видатний шибеник, ми вже знаємо, що це новий Бігсів хлопчак. Мені казали, що коли сталось убивство на Грейт-Корем-стріт, на нашій вулиці відразу вирішили, що без Бігсового хлопця (тодішнього) там не обійшлося; і якби на суворому перехресному допиті, що вчинив йому господар будинку № 19 (за участю господаря будинку № 21, що випадково стояв тоді на ганку),— якби на тому допиті він не зміг довести свого цілковитого алібі, було б йому непереливки. Тодішнього Бігсового хлопця я не знав, але якщо судити по його наступниках, я особисто не надав би цьому алібі великої ваги.

Так ось, як я вже сказав, із-за рогу показався Бігсів хлопець. Коли він уперше з’явився в полі нашого зору, видно було, що він дуже поспішає; але, вгледівши Гарріса, мене, Монтморенсі й наші речі, він стишив ходу й витріщився на нас. Ми з Гаррісо’м відповіли сердитим поглядом. Чутливішу натуру це, може, й уразило б, але Бігсові хлопці, як правило, не дуже вразливі. Хлопець став на мертвий якір за крок від нашого ганку, зіперся на поруччя, вибрав соломинку пожувати і прикипів до нас очима. Видно, збирався додивитись усю виставу до кінця.

За хвилинку на тому боці вулиці з’явився бакалійників хлопець. Бігсів гукнув до нього: