РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Ну, гаразд,— зітхнула приятелева дружина, підводячись.— Тоді мені лишається одне: перебратися з дітьми до готелю, поки цей сир не буде з’їдено. Жити в одному домі з ним я не згодна більше й дня.

І вона дотримала слова: кинула дім на служницю, що на запитання, чи може вона витримати цей запах, відповіла: «Який запах?» А коли її підвели до сиру й звеліли добре принюхатися, сказала, що їй здається, ніби трохи пахне динею. З цього видно було, що сирна атмосфера не завдасть їй великої шкоди, і її залишено в домі.

Рахунок з готелю набіг до п’ятнадцяти гіней, і мій приятель, усе підрахувавши, встановив, що сир коштував йому вісім з половиною шилінгів за фунт. Тоді сказав, що дуже любить інколи з’їсти шматочок сиру, але не може дозволити собі такої розкоші, а через те мусить якось спекатись його. І викинув сир у канал; але звідти його довелось виловити, бо матроси з барж поскаржились — мовляв, їх млість бере. Після цього мій приятель вичекав темної ночі й підкинув сир до цвинтарної трупарні. Одначе там його знайшов слідчий у справах убивств і зняв страшенний скандал, заявляючи, що це навмисно підстроєно, щоб відібрати в нього шматок хліба, ожививши мерців.

Нарешті мій приятель спекався того сиру, відвізши його в одне приморське курортне містечко й закопавши на березі. Відтоді містечко набуло гучної слави. Курортники дивувались, як це вони раніш не помічали, що там таке живлюще повітря, і багато років потім туди плавом пливли слабогруді та сухотники.

І тому я, хоч як люблю сир, вважаю, що Джордж мав рацію, коли виключив його з нашого раціону.

— Вечірнього чаю ми не питимемо,— сказав Джордж, і Гарріс від тих слів відразу скис.— Зате о сьомій годині добряче, ситно, вволю вечерятимемо. Це нам буде заразом і полуденок, і чай, і вечеря.

Гарріс трохи повеселішав. Для тієї вечері Джордж запропонував пироги з м’ясом і фруктами, знов же холодну печеню, помідори, фрукти й зелень. Для питва Гарріс порадив купити якийсь страшенно липучий концентрат, що його, розвівши водою, називають лимонадом; крім того, ми вирішили взяти чимбільше чаю і пляшку віскі — па той випадок, як перекинемося, сказав Джордж.

Мені здалося, що він забагато торочить про те перекидання. З таким настроєм у річкову подорож не варт і вирушати.

Але проти віскі я не заперечував.

Пива й вина ми не захотіли брати. Пити їх на річці — дурне діло. Від них робишся обважнілий і сонний. Келих винця чи кухлик пива ввечері, коли збираєшся потинятися по місту, подивитись на дівчат,— інша річ, але Не беріть їх і в рот, коли сонце припікає вам у голову і на вас чекає важка робота.

Того вечора ми склали список речей, які треба взяти, і список вийшов таки довгенький. Другого дня, у п’ятницю, ми закупили все, а ввечері зібрались пакуватися. Ми добули велику дорожню валізу для одежі й два чималі кошики з покришками для провізії й посуду. Відсунули стіл до вікна, звалили все купою посеред кімнати, посідали кругом нього й довго дивилися.

Я сказав, що пакуватиму я.

Своїм умінням пакувати я таки немало пишаюсь. Пакування — це одна з тих багатьох справ, які я, на мою думку, вмію робити краще за всіх на світі. (Мене самого часом дивує, як багато є таких справ!) Отже, я втлумачив це Джорджеві й Гаррісу і сказав їм, що найкраще буде, коли вони полишать це діло на мене. Мою пропозицію вони прийняли так радо, що я аж спантеличився. Джордж запалив люльку й розсівся в кріслі, а Гарріс сів у друге, поклав ноги на стіл і закурив сигару.

Це було зовсім не те, чого я хотів. Я, звичайно, мав на думці, що командуватиму парадом, а Гарріс і Джордж виконуватимуть мої вказівки. Я тільки коли-не-коли відштовхуватиму їх зі словами: «Ех ви! Дайте-но я сам. От бачте, як воно просто»,— тобто, можна сказати, навчатиму їх. І мене роздратувало те, що вони зрозуміли мене інакше. Ніщо в світі не дратує мене дужче, ніж вигляд людей, що сидять і нічого не роблять, коли я працюю.

Я колись жив разом з одним чоловіком, що доводив мене таким способом до нестями. Він цілями годинами валявся на дивані, дивлячись, як я роблю щось. Так і водив очима вслід за мною, куди я не ступлю. Та ще й казав, що це для нього велике щастя — дивитись, як я товчуся. Мовляв, тоді він по-справжньому усвідомлює, що життя — це не пустий сон ледаря і роззяви, а висока місія, яка зобов’язує до невтомної праці. І додавав, що сам не може збагнути, як це він міг жити на світі, поки не знав мене й не мав змоги дивитись на людину, що працює.

Ну, а я не такий. Я не можу спокійно сидіти й дивитись, як хтось надсаджується. Мені хочеться встати й командувати, ходити довкола з руками в кишенях і давати вказівки, що треба робити і як його зробити. Така моя діяльна вдача. Я не можу інакше.

Одначе цього разу я не сказав ні слова, а заходився пакувати валізу. Це діло забрало в мене більше часу, ніж я гадав спершу, але нарешті я його скінчив, сів на валізу й защібнув ремені.

— А черевиків ти хіба не думаєш класти? — спитав Гарріс.

Я озирнувся й побачив, що справді забув покласти їх. Чисто Гаррісова манера. Не міг сказати, поки я ще не защібнув валізи й не позатягував ременів. А Джордж роззявив пащу й зареготав отим своїм дурнуватим оглушливим реготом, що завжди страшенно дратує мене.

Я розкрив валізу й уклав туди черевики; а як уже зібрався знов її защібати, мене вразила жахлива думка. Чи вклав я свою зубну щітку? Не знаю, як воно так виходить, але я ніколи не пам’ятаю, чи вклав зубну щітку.