РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Потім обидва нюхнули раз, удруге; за третім разом їм забило дух, вони мовчки підвелись і вийшли. Потім підвелась огрядна дама, сказала, що сором так знущатись із порядної заміжньої жінки, взяла свою валізу й вісім пакунків і теж вийшла. Решта четверо пасажирів якийсь час сиділи на своїх місцях, поки не озвався з кутка поважний чолов’яга, вбранням і всім виглядом схожий на власника похоронного закладу. Він сказав, що йому це нагадує трупик немовляти; тоді троє пасажирів одночасно кинулись до дверей з таким поспіхом, що аж зіткнулися там.

Я всміхнувся до чоловіка в чорному і зауважив, що нам тепер, видно, лишиться ціле купе на двох. Він приязно засміявся й сказав, що є люди, які люблять скандалити казна через що. Але й він, коли поїзд уже рушив, помалу зробився якийсь дивно пригнічений, а тому, коли поїзд зупинився в Кру, я запросив його сходити випити по чарочці. Він погодився, і ми пропхалися в буфет, де з чверть години кричали, тупали ногами й махали парасольками; врешті до нас підійшла молоденька буфетниця й запитала, чого нам подати.

— Що ви питимете? — спитав я у свого попутника.

— Я попрошу на півкрони коньяку, без содової, міс,— сказав він.

А випивши коньяк, потихеньку вшився й сів у інший вагон.

Отакий нечема. Від Кру я їхав у купе сам, хоч поїзд був напхом напханий. На кожній станції, де ми зупинялись, люди на пероні, побачивши порожнє купе, кидались до нього. «Ось, Маріє, йди сюди, тут повно місця!» — «Гаразд, Томе, тут і сядемо!» — кричали вони, з важкими валізами бігли до дверей і штовхалися, щоб увійти першими. Котрийсь відчиняв двері, підіймався приступками, сахався і падав на руки заднім; тоді всі один по одному тикались у купе, але, нюхнувши, вискакували й пхались у інші двері або доплачували різницю й сідали в перший клас.

З Юстонського вокзалу я повіз сир додому до мого приятеля. Його дружина, вийшовши у вітальню, куди мене впустили, хвилинку принюхувалась, а тоді спитала:

— Що сталося? Кажіть усю правду, не приховуйте!

— Та це сир,— відповів я.— Том купив його в Ліверпулі й попросив мене завезти.

І додав, що вона, сподіваюся, зрозуміє: сам я не винен ні в чому. Вона запевнила, що й не думала нічого на мене, але з Томом, коли він вернеться, побалакає як слід.

Мій приятель затримався в Ліверпулі довше, ніж гадав, і на третій день дружина, не діждавшись його, приїхала до мене й спитала:

—  А що Том казав вам про цей сир?

Я відповів, що він наказував покласти його в не дуже сухе місце, і щоб ніхто до нього й пальцем не торкався.

— Ну, навряд чи хто захоче до нього доторкнутися,— сказала вона.— А він його нюхав?

— Мабуть, нюхав,— відказав я і додав, що він, здається, дуже дорожить цим сиром.

— А як ви гадаєте,— провадила вона,— Том дуже жалкуватиме, коли я заплачу комусь соверен, щоб цей сир винесли й закопали?

Я відповів, що він, напевне, довіку не втішиться.

У неї сяйнула нова думка. Вона сказала:

— А ви не зможете потримати сир у себе, поки Том приїде? Я пришлю його до вас.

— Ласкава пані,— відповів я.— Сам я люблю запах сиру і недавню подорож із ним з Ліверпуля завжди згадуватиму як щасливе завершення приємної відпустки. Але в цьому світі доводиться зважати й на інших. Та пані, в чиєму домі я маю честь мешкати,— вдова і, наскільки мені відомо, ще й сирота. Вона рішуче і навіть, я б сказав, дуже красномовно заперечує проти того, щоб її, як вона висловлюється, кривдили. Я інстинктивно відчуваю, що зберігання сиру вашого чоловіка в її домі вона сприйме як кривду. А я не хочу, щоб про мене казали, ніби я скривдив удову й сироту.