Розділ 4 Запрошення

— Ти… — хапнула я ротом повітря, як риба, не в змозі підібрати годяще лайливе слово. Здавалося, полум’я мого гніву мало б фізично палити Едварда, а він натомість мав задоволений вигляд.

— Я в жодному разі не вдаю, що тебе не існує, — вів далі він.

— Отже, намагаєшся замучити мене до смерті? Закінчити те, що не вдалося Тайлеровому фургону?

У темно-жовтих очах спалахнув гнів, губи витягнулися у пряму лінію — вірна ознака зникнення жартівливого настрою.

— Белло, ти просто смішна, — у тихому голосі забринів холод.

Пальці мої нервово затремтіли — так сильно захотілося заїхати по чомусь. Дивно: зазвичай потяг до насильства для мене не характерний. Я повернулася до Едварда спиною і пішла геть.

— Стривай! — гукнув він. Я йшла далі під дощовими струменями, голосно хлюпаючи по калюжах. Він не відставав, легко наздоганяючи мене.

— Вибач, це було грубо, — сказав він, ідучи поряд. Я проігнорувала репліку. — Не кажу, що це неправда, — продовжував він, — але все одно говорити це тобі було грубо з мого боку.

— Чому б тобі не дати мені спокій? — пробурчала я.

— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.

— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.

— Ти знову починаєш. Я зітхнула.

— Ну гаразд, що ти хотів запитати?

— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…

— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.

Очі посміхалися лукаво й весело.

— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?

Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.

— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?

Оце так сюрприз.