Розділ 14 Сила духу

— Дуже людський учинок, — зробила я комплімент.

— У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

— Двері були незамкнені?

— Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

— Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.

— Ти шпигував за мною? — чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

— Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

— І як часто? — спокійно поцікавилась я.

— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

— Як часто ти приходив сюди?

— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

— Навіщо?

— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.