Розділ 12 На краю прірви

Я змінила тему.

— О котрій годині ми зустрінемося завтра? — запитала я, засмучена тим, що ми от-от розлучимося.

— Треба подумати… Це субота, ти не хочеш поспати довше? — запропонував він.

— Ні! — випалила я занадто швидко. Він стримав посмішку.

— Тоді як завжди, — вирішив він. — Чарлі буде вдома?

— Ні, поїде на риболовлю. Я аж засяяла, пригадавши, як зручно все влаштувалося.

— А коли ти не повернешся додому раніше за нього, що він подумає? — в’їдливо поцікавився Едвард.

— Не маю ані найменшої гадки, — спокійно відповіла я. — Він у курсі, що я планую влаштувати велике прання. Можливо, подумає, що я впала у пральну машину.

Він кинув на мене сердитий погляд, я відповіла тим самим. Його гнів справляв набагато більше враження, ніж мій.

— На що полюватимете сьогодні? — запитала я, переконавшись, що безнадійно програла у «хто кого злісно передивиться».

— На все, що трапиться у лісі. Ми не підемо далеко.

Здається, Едварда приголомшила моя легковажність на згадку про його таємне життя.

— Чому ти вирушаєш з Алісою? — поцікавилась я.

— На Алісу… можна покластися, — кажучи це, він насупився.

— А решта? — несміливо запитала я. — Які вони? На коротку мить його брови зійшлися на переніссі.

— Здебільшого налаштовані скептично.

Я швидко й крадькома зиркнула назад, на Калленівський столик. Усі вони сиділи, зосереджено відводячи погляди, точнісінько як тоді, коли я вперше їх побачила. Тільки зараз за столом було четверо: їхній прегарний брат із бронзовим волоссям сидів навпроти мене. У золотавих очах плескалася тривога.

— Я їм не подобаюсь, — припустила я.

— Річ не в цьому, — заперечив він, вираз очей був занадто невинним. — Вони не розуміють, чому я не можу відмовитися від тебе.

— Я, власне кажучи, також, — скривилась я.