Розділ 12 На краю прірви

— Звісно, голодний, — відповів він, судячи зі звуку, прямуючи до вітальні, отже, до телевізора. Я чула, як візок їде за Чарлі.

Сандвічі з сиром лежали у сковорідці, я саме кришила помідори, коли відчула, що хтось стоїть за спиною.

— Ну, як життя? — запитав Джейкоб.

— Досить непогано, — всміхнулась я. Важко було опиратися його захопленості. — А ти як? Машину закінчив?

— Ні, — насупився він. — Потрібні запчастини. Цю машину ми позичили, — тицьнув він великим пальцем у бік вулиці.

— Вибач. Мені нічого не трапилося на очі… а що ти шукав?

— Головний гальмівний циліндр, — вишкірився він. — Якісь проблеми із пікапом? — зненацька поцікавився він.

— Ні.

— О. Я запитав, тому що ти під’їхала на іншій машині.

Я втупилася у сковорідку, припіднімаючи краєчок сандвіча, щоб поглянути, як він поживає знизу.

— Друг підкинув.

— Класна тачка, — у голосі Джейкас почувся захват. — Втім, я не впізнав хлопця за кермом. Я думав, що знаю більшість однолітків у Форксі.

Я ухильно кивнула, не підводячи очей і перевертаючи сандвічі.

— Мені здалося, що тато звідкись його знає.

— Джейкобе, ти не міг би подати пару тарілок? Вони у шафці над раковиною.

— Звісно.

Він мовчки дістав тарілки. Я сподівалася, що на цьому розмова урветься.

— Хто це був? — запитав він, ставлячи біля мене дві тарілки. Я зітхнула. Мене приперли до стінки.

— Едвард Каллен.

На моє здивування, він розреготався. Я зиркнула на нього — він мав трохи збентежений вигляд.