Розділ 12 На краю прірви

Едвард повільно похитав головою, звів очі до стелі, перш ніж зустрітися зі мною поглядом.

— Я казав тобі — ти не бачиш себе збоку. Ти не схожа на жодну людину, яку я зустрічав досі. Ти мене зачарувала.

Я витріщилася на нього, впевнена, що він дражниться. Розшифрувавши мій вираз, він посміхнувся.

— Володіючи певними перевагами, — пробурмотів він, легенько торкаючись лоба, — я краще за інших бачу людську природу. Люди — передбачувані створіння. А ти… ти ніколи не робиш те, чого я очікую. Завжди захоплюєш мене зненацька.

Пригнічена і незадоволена, я відвела погляд, очі знову перебігли до Едвардової родини. Його слова змусили мене відчути себе піддослідним кроликом. Хотілося посміятися над собою за те, що сподівалася на інше.

— Цю рису досить легко пояснити, — вів далі він. Я відчувала, що він дивиться на мене, та не могла і зиркнути на нього, хвилюючись, що він прочитає у моїх очах сум і розчарування. — Але є ще дещо… Щось, що важко передати словами…

Він говорив, а я витріщалася на Калленів. Раптом Розалія, запаморочливо вродлива білявка, повернулася, щоб кинути оком на мене. Ні, не кинути оком — уп’ятися темними холодними очима. Я хотіла відвести погляд, та вона пригнітила мою волю, доки Едвард не обірвав речення на півслові й ледь чутно не видав сердитий звук, щось на кшталт шипіння.

Розалія відвернулася, мене було звільнено. Я поглянула на Едварда. Впевнена, він зауважив сум’яття і страх, що розширили мої зіниці.

Його обличчя було напруженим, коли він пояснював.

— Вибач за це. Вона просто хвилюється. Бачиш… для всіх нас буде небезпечним, якщо, провівши стільки часу з тобою на людях, я… — опустив він очі додолу.

— Ти?

— Якщо це закінчиться… погано, — він затулив обличчя руками, як того вечора у Порт-Анджелесі. Що він страждає, помітно було неозброєним оком, я всім серцем бажала розрадити Едварда, проте не уявляла, як це зробити. Рука мимоволі потягнулася до нього, втім, я хутко прикувала її до столу, побоюючись, що мій доторк тільки погіршить ситуацію. До мене повільно починало доходити, що його слова мали б викликати жах. Я чекала на його прихід, та все, що я наразі відчувала, — біль через Едвардову муку.

І незадоволення — незадоволення тим, що Розалія завадила йому висловити думку до кінця. Тепер я не знала, як знову про це заговорити. Він досі сидів, затуливши обличчя руками.

Я зробила спробу запитати звичайним голосом:

— Тобі треба вирушати просто зараз?

— Так, — підняв він обличчя. Якусь мить воно зберігало серйозний вираз, потім настрій змінився, Едвард усміхнувся. — Гадаю, це на краще. У нас залишилося п’ятнадцять хвилин клятого фільму на біології. Терпіти це понад мої сили.

Я здригнулася, зненацька побачивши, хто стоїть в Едварда за плечима. Коротке вугільно-чорне волосся ореолом зі свавільних шпичаків оточувало надзвичайно витончене ельфійське обличчя. Аліса. Мініатюрна, гнучка й тоненька фігурка, навіть коли Аліса стояла на місці, мала граційний вигляд.

Едвард привітав її, не відриваючи очей від мене.

— Привіт, Алісо!

— Привіт, Едварде! — відповіло високе сопрано, що могло б посперечатися у чарівності з його голосом.