Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Та все одно хочеться, щоби якомога швидше все закінчилося, — зітхнув Піпін. — Воїн із мене ніякий, і навіть думати про війну я не люблю, але чекати, знаючи, що битви не минути, — це найгірше. Як же тягнеться цей нескінченний день! Як на мене, то краще було би не стояти і не чекати, а вдарити першими. У Рогані би також, мабуть, чекали, якби не Ґандалф.

— Ах, ти якраз тицьнув пальцем у наше слабке місце! Та все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, навіть хоробріший, аніж гадають; бо в наш час людям важко повірити, що капітан може бути мудрим і обізнаним зі старими легендами та піснями, але при тому витривалим і спритним у бою воїном. Але такий Фарамир. Не настільки відчайдушний і запальний, як Боромир, але не менш рішучий. Утім, що ми можемо зробити? Не йти ж нам приступом на гори… аж до того краю. Сили нам бракує, тому мусимо чекати, доки ворог підійде сам. Отоді ми вже вдаримо! — І Береґонд схопився за руків'я меча.

Піпін глянув на нього: високий, гордий, благородний, як усі чоловіки цієї землі; очі його спалахнули при думці про битву. «Шкода, що моя рука легша за пір'їну, — подумав Піпін, але нічого не сказав. — Пішак, каже Ґандалф? Мабуть, тільки не на своєму місці».

І так вони розмовляли, доки сонце сягнуло зеніту, і тоді вдарив дзвін, навколо Цитаделі почався рух, бо всі, крім сторожі, пішли обідати.

— Підеш зі мною? — сказав Береґонд. — Сьогодні можеш супроводжувати мене. Не знаю, до якого загону тебе долучать, може, правитель забере тебе до себе. Але ти завжди будеш бажаним гостем. І варто познайомитися з людьми, поки ще є час.

— Піду з радістю, — відповів Піпін. — Правду кажучи, мені тут самотньо. Свого найкращого друга я залишив у Рогані, нема з ким побалакати чи посміятися. Може, і справді приєднатися до твого загону? Ти капітан? Ну, то візьми мене до себе або замов слівце.

— Ні, ні, — розсміявся Береґонд. — Я не капітан. Не маю ні титулів, ані посад, я простий собі солдат Третього Загону при Цитаделі.

Так, пане Переґріне, просто вартових Вежі Ґондору цінують і поважають не лише в Місті, але й у всій країні.

— Тоді це занадто велика честь для мене, — сказав Піпін. — Проведи мене до моєї кімнати, і, якщо там не буде Ґандалфа, я піду з тобою будь-куди — як твій гість.

Ґандалфа в помешканні не було, звісток від нього — також; отож, Піпін пішов із Береґондом і познайомився з Третім Загоном. Появі Береґонда раділи не менше, ніж його гостеві. У Цитаделі вже заговорили про супутника Мітрандіра та про його довгу бесіду з правителем; пішов поголос, що з півночі прибув князь дрібнолюдиків, привівши до Ґондору п'ять тисяч мечів. А також розказували, що коли з Рогану прибудуть вершники, в кожного за спиною сидітиме воїн-дрібнолюдик, а вони хоч малі, зате безстрашні.

На жаль, Піпінові довелося розвіяти ці марні надії, проте спекатися нового титулу він уже не зміг: на думку ґондорців, такий титул дуже пасував особі, котра потоваришувала з Боромиром і здобула почесті в Денетора; і вони дякували за його відвідини, вслухались у кожне його слово й у його розповіді про далекі краї, пригощали досхочу стравами та пивом. І була тільки одна турбота у Піпіна — бути «обережним», як радив Ґандалф, і не розпускати язика, як це вміють робити гобіти серед своїх.

Нарешті Береґонд підвівся.

— Наразі прощавай! — сказав він. — Я вартую до заходу сонця, як і всі, хто зараз тут. Але якщо тобі, як ти кажеш, самотньо, піди прогуляйся Містом. Мій син із радістю стане твоїм провідником. Гарний він у мене хлопчина. Якщо надумаєш, зійди до найнижчого кола і розпитай дорогу до Старого готелю на Рат-Келердайні, вулиці Ліхтарників. Там знайдеш його з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Поки зачинять Великі Ворота, ще буде на що подивитися.

Він вийшов, а за ним усі решта. Погода було гарна, тільки небо затягувало серпанком і припікало добряче як на березень, навіть тут, на Півдні. Піпіна хилило до сну, в помешканні було сумно, тож він і вирішив піти прогулятися. Гобіт приніс Тінеборові ласощів, і кінь їх милостиво прийняв, хоча, здається, мав усього вдосталь, а тоді пішов звивистими вулицями вниз.

Усі зустрічні витріщалися на нього. Чемно віталися з ним, за ґондорським звичаєм схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях; але тільки-но проходили повз нього, здивовано гукали та кликали тих, хто сидів удома, вийти подивитися на князя дрібнолюдиків, супутника Мітрандіра. Багато хто говорив незнайомою, не західною мовою, та дуже швидко Піпін зрозумів, що означають принаймні слова «Ерніл-і-Феріаннат» — його новий титул, відомий у Місті ще до Піпінової появи.

Критими вулицями і красивими алеями він нарешті зійшов до найнижчого та найбільшого кола, і там йому показали вулицю Ліхтарників: широка і мощена, вона вела до Великих Воріт. Він знайшов Старий готель — великий будинок із вивітреного каменя, два крила якого виходили на вулицю, а перед багатовіконним фасадом із ґанком і сходами по всій довжині простягався зелений моріжок. На ґанку між колонами гралися хлопці, — Піпін уперше побачив місцевих дітей, тому зупинився подивитись. Один із хлопців помітив його і, скрикнувши, перескочив через газон і вибіг на вулицю. Він зупинився перед Піпіном і оглянув його з ніг до голови.

— Привіт! — сказав хлопець. — Ти звідки? Ти не місцевий.

— Був, — відповів Піпін, — але кажуть, тепер я Ґондорець.

— Та ну! Тоді ми всі тут воїни. А скільки тобі років, і як тебе звуть? Мені вже десять, і мені вже мало до п'яти футів зросту. Я вищий за тебе. А мій батько — вартовий Цитаделі й вищий майже за всіх. А хто твій батько?

— На яке питання відповідати спочатку? — сказав Піпін. — Мій батько — землероб зі села Білостоки поблизу Холма, що в Ширі. Мені скоро двадцять дев'ять, тож тут я тебе випередив, хоча на зріст я маю лише чотири фути і рости вже не буду, хіба що вшир.