Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Так, — сказав він, — хоча, кажуть, Камені загинули, правителі Ґондору мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і багато звісток доходить до них. А тепер сідайте!

Принесли крісло та невеличкий стілець, а також тацю зі срібним глеком, келихами та білими коржиками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи так було насправді, чи це йому тільки здалося, що коли Денетор говорив про Камені, то на мить блимнув на нього поглядом?

— А тепер розповідай, мій підданцю, — напівглузливо посміхнувся Денетор. — Бо справді дорогі для мене слова того, хто товаришував із моїм сином.

Піпін назавжди запам'ятав цю годину в великій залі під пронизливим поглядом правителя Ґондору, котрий безупину ставив йому хитрі запитання; а поряд мовчки слухав Ґандалф і (як відчував Піпін) стримував наростання гніву та нетерплячість. Коли година минула і Денетор знов ударив у гонг, Піпін почувався виснаженим. «Мабуть, не далі як дев'ята, — подумав він, — я би з'їв зараз три сніданки».

— Проведіть шановного Мітрандіра до приготованих для нього покоїв, — наказав Денетор, — і його супутник, якщо забажає, також може залишитися з ним. А тепер нехай буде відомо, що він у мене на службі, й називається він Переґрін, син Паладіна, тож повідомте йому потрібні паролі. Також передайте капітанам, нехай чекають на мене тут, як мине третя година.

А ти, шановний Мітрандіре, приходь також, якщо захочеш. У будь-який час тебе пропустять до мене, крім коротких годин мого сну. Перестань гніватися на дурість старого і приходь мене розрадити!

— Дурість? — перепитав Ґандалф. — О ні, володарю, втратити розум для тебе рівносильне смерті. Ти навіть своїм горем умієш прикриватися. Думаєш, я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше за мене?

— Ну і добре, що зрозумів, — відповів Денетор. — Дурістю було б у складні часи через гординю нехтувати допомогою та порадою; але ти вділяєш такі дари лише згідно з твоїми власними задумами. Та правитель Ґондору не стане знаряддям для чужої мети, нехай і гідної. І нині для нього в усьому світі не існує мети, вищої за благо Ґондору; і правління Ґондором, Ґандалфе, в моїх руках, і тільки в моїх, аж доки не повернеться король.

— Доки не повернеться король? — перепитав Ґандалф. — Так, пане наміснику, твій обов'язок зберігати королівство до події, на яку тепер мало хто сподівається. І в цій справі ти отримаєш будь-яку допомогу, якої попросиш. Але я скажу отаке: я не правлю ні Ґондором, ані жодними іншими країнами, великими чи малими. Проте я турбуюся про все вартісне в цьому світі, чому загрожує небезпека. А щодо мене, то нехай навіть Ґондор загине, а свій обов'язок я виконаю, — якщо хоч щось переживе цю ніч, розквітне та принесе плоди у прийдешні часи. Бо я також намісник. Ти не знав цього?

І з цими словами він обернувся і вийшов із зали, а Піпін побіг за ним слідом.

Ідучи, Ґандалф жодного разу не глянув на Піпіна і не промовив ані слова. Їх провели від дверей зали через Фонтанний Двір у провулок між високими кам'яними будинками. Кілька разів завернувши, вони вийшли до будинку під стіною з північного боку Цитаделі неподалік від перемички. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, до гарної кімнати, світлої та просторої, з гарними парчевими завісами кольору золота. Меблів тут було небагато, лише невеликий столик, пара стільців і лава, по обидва боки — застелені ліжка в нішах, а біля них — глеки і тази для вмивання. Три високі вузькі вікна виходили на північ, на широкий закрут Андуїну, все ще в паволоці туману, та на Емін-Муїл і Раурос удалині. Піпін виліз на лаву і виглянув із-за кам'яного підвіконня.

— Ти сердишся на мене, Ґандалфе? — сказав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я дуже старався.

— Справді старався! — раптом розсміявся Ґандалф.

Він підійшов і, поклавши руку Піпінові на плече, виглянув у вікно. Піпін здивовано зазирнув йому в обличчя, бо сміявся Ґандалф весело та безпечно. Спершу йому здалося, що обличчя чарівника стурбоване і сумне, та коли він придивився, то побачив за цим велику радість — джерело таких веселощів, що якби вони вирвалися назовні, то розсміялося би ціле королівство.

— Так, ти справді старався, — сказав чарівник, — і сподіваюся, найближчим часом ти не потрапиш у таку скрутну ситуацію з двома жахливими дідуганами. Однак правитель Ґондору дізнався від тебе більше, ніж тобі здається, Піпіне. Ти не зміг приховати, що після Морії Загін вів Боромир, і що був серед вас хтось дуже знатний, хто йшов до Мінас-Тіріта, і що в нього уславлений меч. У Ґондорі пам'ятають легенди прадавніх часів, а Денетор, відколи Боромир пішов у похід, роздумував над змістом слів «Прокляття Ісілдура».

Він вирізняється серед людей нашого часу, Піпіне, і хоча не родом, але духом він усе ж із Вестернесу; те саме стосується його сина, Фарамира, при тому, що Боромир зовсім інший, хоч батько і любив його найдужче. Денетор бачить далеко. Якщо зосередить свою волю, може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Його важко обдурити, навіть намагатися небезпечно.

Пам'ятай про це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, як тобі таке прийшло на гадку чи, може, до серця. Але ти це гарно зробив. Я не перечив, бо не можна гасити благородні почуття холодним розумом. Ти розчулив його, а також, можна сказати, розважив. Принаймні тепер ти можеш вільно пересуватися Мінас-Тірітом — коли ти не на службі. Бо є ще зворотний бік справи. Ти його підданий, і він про це не забуде. Будь обережний!

Він замовкнув і зітхнув.

— Ну, гаразд, не варто гадати, що принесе завтрашній день. Бо принесе він напевне гірші новини, ніж сьогоднішній, і так триватиме ще довго. І я цьому ніяк не можу зарадити. Шахівницю розкладено, фігури пішли в рух. Одна з фігур цікавить мене особливо — це Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Думаю, в Місті його немає, та в мене не було часу дізнаватися. Мушу йти, Піпіне. Мушу піти на військову раду і довідатися про все, що можна. Та зараз хід Ворога, й він от-от кине у гру основні сили. Але пішаки гратимуть не меншу роль за інших, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Гостри свій меч!

Біля дверей Ґандалф обернувся.