Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Піпін пересвідчився, що про Тінебора подбали добре. У шостому колі, під стінами Цитаделі, були прекрасні конюшні для кількох скакунів, а поруч мешкали гінці правителя, завжди готові виїхати за терміновим дорученням Денетора чи його капітанів. Але тепер усі гінці роз'їхалися.

Коли Піпін зайшов до стайні, Тінебор заіржав і повернув голову.

— Доброго ранку! — сказав Піпін. — Ґандалф прийде, як тільки звільниться. Він дуже зайнятий, але шле тобі вітання, а я прийшов перевірити, чи в тебе все гаразд і чи добре відпочивається після важкої дороги.

Тінебор трусонув головою і тупнув копитом. Але дозволив Береґондові погладити себе по голові та по крутих боках.

— Здається, він поривається до перегонів, а не щойно повернувся з далекої дороги, — сказав Береґонд. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Напевно, вона розкішна та красива.

— Нема такої розкішної та красивої збруї, щоби йому пасувала, — відповів Піпін. — Та і не потрібна вона йому. Якщо погодиться тебе нести, то понесе, а як ні — ну, то ніякі вудила, вуздечки, нагайки чи шпори не приборкають його. Бувай, Тінеборе! Трохи потерпи. Скоро в бій!

Тінебор закинув голову і заіржав так, що конюшня задрижала, і вони затулили вуха. Перевіривши, чи повні ясла, пішли.

— А тепер до-наших ясел, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі, до дверей із північного боку великої вежі.

Довгими холодними сходами вони спустилися до підвалу, освітленого ліхтарями. По обидва боки йшли дверцята, й одні були відчинені.

— Це комора нашої варти, — пояснив Береґонд. — Вітання, Тарґоне! — гукнув він у дверцята. — Ще рано, але тут зі мною новенький, котрого правитель узяв на службу. Він приїхав іздалеку і зголоднів, а сьогодні вранці тяжко працював. Пригости нас чимось!

Їм видали хліб, масло, твердий сир і яблука — зі зимових запасів, зів'ялі, але незіпсовані та солодкі, — а також шкіряну флягу зі свіжим пивом, дерев'яні миски та горнята. Усе це вони поскладали у плетений кошик і вибралися нагору до сонця; Береґонд вивів Піпіна до східного виступу парапету, де під бійницею стояла кам'яна лава. Звідти було видно залиту ранковим світлом далечінь.

Вони їли, пили та розмовляли про Ґондор і місцеві звичаї, про Шир та інші дивовижні краї, яких набачився Піпін. Вони говорили, а Береґонд спостерігав за гобітом із усе більшим захопленням, дивлячись, як той гойдав коротенькими ніжками, сидячи на лаві, або ставав навшпиньки, щоби виглянути з-за парапету на простори внизу.

— Не буду від тебе приховувати, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що в наших очах ти — як дитина, хлопчик років дев'яти, однак ти пережив такі небезпеки і бачив такі дива, якими міг би похвалитися мало хто з наших сивобородих. Я думав, що це примха нашого правителя — взяти собі пажа, котрі, кажуть, були в королів давнини. Але тепер бачу, що це не так, тож вибачай мою дурість.

— Вибачаю, — відповів Піпін. — Хоча ти не дуже помиляєшся. За мірками мого народу, я лише трохи старший за хлопчика і мені ще чотири роки до «дорослішання», як кажуть у нас у Ширі. Але не турбуйся про мене. Краще поясни мені, що у вас тут і де.

Сонце вже піднялося високо, туман у долині розтанув. Останні клапті білими хмарками пропливали у вишині, й на поривистому східному вітрі тріпотіли прапорці та білі знамена Цитаделі. Далеко внизу, за п'ять ліг і далі, доки сягало око, сіріла та блищала Велика Ріка, випливаючи з північного заходу і вигинаючись широкою дугою на південний захід, а далі гублячись у світлому серпанку, за яким, через п'ятдесят ліг, лежало Море.

Весь Пеленнор лежав перед Піпіном як на долоні: вдалині темніли садиби та низькі мури, комори та кошари, але ніде не було видно корів чи інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і стежок, на яких був великий рух: до Великих Воріт тягнулися вервечки возів. Час від часу під'їжджали вершники, спішувалися біля воріт і поспішали до Міста. Але більшість возів виїжджала з Міста на головний тракт, шо вів на південь, а тоді, втікаючи від закруту Ріки, зникав із очей біля підніжжя гір. Тракт був широкий і добре вимощений, зі східного краю проходила зелена доріжка для коней, захищена муром. Стежкою в одному та другому напрямку мчали вершники, а весь тракт, здавалося, був запруджений возами, які рухалися на південь. Але придивившись, Піпін зрозумів, що рух на тракті був упорядкований: вози котилися трьома потоками: в першому — швидші кінні вози, у другому, повільнішому, воли тягнули великі кольорові фургони, а вздовж західного узбіччя стомлено тяглися люди, самі впряжені в менші візки.

— Це дорога в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім до гірських селищ і далі до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Це останні обози, з якими відходять старі, діти й жінки. До полудня шлях мусить бути звільнений на лігу від Воріт — такий наказ. Сумна необхідність. — Він зітхнув. — Не всі, хто тепер розлучається, зустрінуться знов. У цьому місті завжди було мало дітей, а тепер їх узагалі нема — хіба що кілька хлопчаків, котрих і силоміць не вивезти, і для них тут, можливо, знайдеться якась справа, — мій син серед них.

Знову запанувала мовчанка. Піпін занепокоєно глянув на схід, немов побоюючись, що будь-якої хвилини на поля можуть висипати тисячі орків.

— Що там таке? — запитав він, показуючи на середину широкого закруту Андуїну. — Місто якесь чи що?

— Було місто, столиця Ґондору, а Мінас-Тіріт тоді був просто фортецею. Це руїни Осґіліата, який колись лежав по обидва боки Андуїну. Давним-давно наші вороги захопили його і спалили. Щоправда, ми відвоювали його у дні молодості Денетора — не для поселення, тільки поставили там заставу й відбудували міст, аби переправляти війська. Але тоді з'явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.