Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Отож, четверо залишилося з нашого Загону, — сказав Араґорн. — Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я думав раніше. Король вирішив виступити негайно. Через появу крилатої тіні він хоче сховатись у горах під прихистком ночі.

— А потім куди? — запитав Леґолас.

— Поки що не знаю, — відповів Араґорн. — Король поїде на військовий збір, який він скликає в Едорасі через чотири доби. І там він, гадаю, отримає звістку про війну, і Вершники Рогану помчать до Мінас-Тіріта. А щодо мене і тих, хто поїде зі мною…

— Я поїду! — вигукнув Леґолас.

— І Ґімлі також! — підхопив гном.

— Ну, а щодо мене, — продовжив Араґорн, — то переді мною темрява. Я також мушу йти до Мінас-Тіріта, хоча наразі не бачу дороги. Наближається уроча година.

— І мене не забудьте! — сказав Мері. — Поки що з мене було мало користі, але я не хочу, щоби мене відклали, як вантаж, а потім підібрали, коли все закінчиться. Рогіримам тепер, мабуть, не до мене. Втім, щоправда, король обіцяв, що, коли повернеться додому, посадить мене поруч, і я розповідатиму йому про Шир.

— Так, Мері, — сказав Араґорн, — тобі з ним, мабуть, по дорозі. Тільки не дуже сподівайся на забаву. Боюся, не скоро ще Теоден сяде на троні в себе у Медусельді. Багато мрій зів'яне цієї гіркої весни.

Невдовзі всі були готові до від'їзду: двадцять чотири вершники та Ґімлі позаду Леґоласа, Мері попереду Араґорна. І помчали вони в ніч. Тільки-но минули кургани біля Ізенських Бродів, як іззаду під'їхав вершник.

— Правителю, — звернувся він до короля, — за нами погоня. Ми почули їх іще біля броду. А тепер сумнівів нема: вони наздоганяють нас, летять щодуху.

Теоден відразу ж наказав зупинитися. Вершники розвернулися й узялися за списи. Араґорн спішився, зсадив Мері на землю і, вихопивши меча, став біля стремена короля. Еомер і його зброєносець поїхали до задніх. Мері, як ніколи сильно, почувався непотрібною поклажею і подумав, що би він робив, якби відбувся бій. Припустімо, невеликий ескорт короля оточили та порубали, а Мері втік у темряву — сам-один у дикому роганському степу, без найменшого уявлення, де він серед цих безкраїх миль? «Геть недобре!» — подумав він, вийняв меча і затягнув пояс.

Місяць на схилі вкрила темна хмара, та раптом він знову засяяв. Тепер уже всі почули стукіт копит і тієї ж миті побачили темні тіні, які мчали їм назустріч від бродів. Місяць поблискував на вістрях списів. Кількість вершників було важко визначити, але було їх не менше, ніж у королівському ескорті.

Коли вони під'їхали кроків на п'ятдесят, Еомер голосно гукнув:

— Стій! Стій! Хто роз'їжджає Роганом?

Переслідувачі різко пришпорили коней. У тиші один із вершників зістрибнув з коня і повільно рушив до роганців. Його простягнута рука, долонею вперед на знак миру, біліла в місячному сяйві; проте люди короля схопилися за зброю. За десять кроків чоловік зупинився. Тоді пролунав його чистий голос:

— Роган? Ви сказали — Роган? Ми раді це чути. Ми здалеку примчали в пошуках цієї землі.

— Ви її знайшли, — відповів Еомер. — Ви ступили на неї, перетнувши броди. Але тут володіння короля Теодена. Лише з його дозволу тут можна проїжджати. Хто ви? І чому поспішаєте?

— Я — Галбарад Дунадан, слідопит із Півночі, — вигукнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, сина Араторна, і ми чули, що він у Рогані.

— І ви знайшли його! — вигукнув Араґорн.

Віддавши повід Мері, він вибіг уперед, і вони з Галбарадом обнялися.