Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби для мене послугу. Якщо ти не дуже втомився. Але все одно: піди провідай Тінебора, подивися, як його примістили. Ці люди добре ставляться до тварин, бо добрі та мудрі, але не мають навичок догляду за кіньми.

Ґандалф пішов; саме в ту мить на цитадельній вежі вдарив дзвін. Пролунали три чисті срібні удари, і дзвін замовк: була третя година після сходу сонця.

Невдовзі Піпін зійшов по сходах і визирнув на вулицю. Сяяло тепле яскраве сонце, вежі та будинки відкидали чіткі тіні на захід. Високо у блакитне небо здіймав білий шолом і сніжний плащ Міндоллуїн. Озброєні люди проходили вулицями Міста, мабуть, відбувалася зміна варти.

— По-нашому зараз дев'ята ранку, — сказав Піпін уголос сам до себе. — Саме час для доброго сніданку біля відчиненого вікна, на весняному сонечку. І так кортить поснідати! Вони тут узагалі снідають, чи той час уже минув? А коли обідають? І де?

Тут він звернув увагу на чоловіка в чорно-білому вбранні, котрий ішов вузькою вуличкою від Цитаделі йому назустріч. Піпін почувався самотньо і тому вирішив заговорити до чоловіка, коли той проходитиме поруч; але потреби такої не було, бо чоловік сам підійшов до нього.

— Ти — дрібнолюдик Переґрін? — запитав він. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність правителеві та Ґондору. Ласкаво просимо! — Він подав руку, й Піпін потиснув її. — Мене звати Береґонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, і мене послали повідомити тобі паролі та розповісти про все, про що тобі можна й цікаво знати. А я натомість довідаюся щось про тебе. Ми ніколи раніше не бачили дрібнолюдиків, бо навіть якщо і доходили до нас чутки, то наші легенди про них усе одно не розповідають. До того ж, ти друг Мітрандіра. Добре знаєш його?

— Та ніби добре, — сказав Піпін. — Усе своє коротке життя я знав про нього, а останнім часом багато мандрував із ним. Але в цій книзі є що читати, а я, мабуть, перегорнув лише сторінку-дві. Однак мало хто знайомий із ним краще. З нашого Загону, мабуть, лише Араґорн добре знав його.

— Араґорн? — перепитав Береґонд. — А хто це?

— Ну… — затнувся Піпін, — чоловік, котрий мандрував із нами. Думаю, він зараз у Рогані.

— Бачу, ти також бував у Рогані. І про цей край я би хотів тебе порозпитувати; наша остання надія тепер — на роганців. Але я забуваю про своє доручення — найперше відповісти на твої запитання. Що тебе цікавить, пане Переґріне?

— Ну, наважуся сказати, маю одне доволі пекуче питання… Ну, як щодо сніданку абощо? Тобто коли у вас тут сідають до столу, і де ваша їдальня, якщо така у вас є? Чи, може, шинок? Дорогою я не помітив жодного, хоча тішив себе думкою, що ковтну пивця, щойно ми доберемося до міста мудрих і люб'язних ґондорців.

Береґонд серйозно подивився на гобіта:

— Старий служака, розумію. Кажуть, солдат у поході тільки і думає, де поїсть-поп'є наступного разу; хоча сам я в мандри не ходив. Отже, ти сьогодні ще нічого не їв?

— Ну, з увічливості можна сказати, що їв. Але тільки келих вина й один білий коржик, ну, два, з милості вашого правителя; та за це він цілу годину закидав мене питаннями, а від такої роботи зголоднієш.

Береґонд засміявся:

— У нас кажуть: маленькі за столом — великі герої. Але ти вгамував голод, як і всі в Цитаделі, та ще й із більшими почестями. Ми у фортеці та сторожовій вежі, й зараз у нас воєнний стан. Ми встаємо вдосвіта, перекушуємо на світанні й заступаємо на варту. Але не впадай у розпач! — Він знову засміявся, помітивши Піпінову розгубленість. — Тим, у кого складні обов'язки, видають додаткову порцію на обід. А потім у нас полуденок — це вже коли обов'язки дозволять; а на заході сонця збираємося на вечерю, ну, і розважаємося, як вдасться. Ходімо! Трохи пройдемося, а потім пошукаємо якихось харчів і поїмо на парапеті, помилуємося гарним ранком!

— Хвилиночку! — червоніючи, сказав Піпін. — Пожадливість, або голод, із твого дозволу, зовсім вибив мені дещо з голови. Ґандалф, по-вашому — Мітрандір, просив мене провідати його коня Тінебора, великого скакуна Рогану, як мені сказали, улюбленця короля, хоча той подарував коня Мітрандірові за його службу. Мені здається, новий господар любить коня більше, ніж багатьох людей, і якщо його добра воля має якусь вагу для Ґондору, ви поставитеся до Тінебора з великою повагою — якщо можливо, з більшою прихильністю, ніж до цього гобіта.

— До гобіта? — перепитав Береґонд.

— Ми себе так називаємо, — пояснив Піпін.

— Радий це чути, бо тепер я знатиму, що чужинецький акцент не псує гарної мови, а гобіти — красномовний народ. Ну, ходімо! Познайомиш мене з цим прекрасним конем. Я люблю тварин, хоча ми рідко бачимо їх у цьому кам'яному місті: мої пращури жили в гірських долинах, а перед тим — в Ітілієні. Але не бійся! Ми ненадовго, простий візит увічливості, а звідти — відразу до комори.