Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Прибув Форлонґ, — пояснив Берґіл, — старий Форлонґ Товстий, правитель Лоссарнаху. Там живе мій дід. Ура! Ось він іде. Привіт Форлонґові!

На чолі колони басував могутній жеребець, на якому сидів сивобородий старий зі широкими плечима та великим черевом, але у броні й чорному шоломі, з довгим важким списом у руці. За ним гордо виступали запилені піхотинці, озброєні великими сокирами; були вони нижчі на зріст і смаглявіші за інших людей, котрих Піпін бачив у Ґондорі; обличчя мали суворі.

— Форлонґ! — кричали люди. — Вірний, справжній друг! Але коли воїни з Лоссарнаху пройшли, люди зашепотіли:

— Як їх мало! Тільки дві сотні. Ми сподівалися, буде вдвічі більше. Це, мабуть, через чорний флот. Послали до нас лише десяту частину своїх сил. Ну, та краще мало, ніж нічого.

Отак до Воріт підходили загони й під радісні вітання вступали до Міста: в темну годину союзні землі збиралися на захист Міста Ґондору; та завжди замало, завжди менше, ніж того сподівалися чи потребували. Мешканці долини Рінґло на чолі зі сином їхнього правителя Дерворіном — триста піхотинців. З нагір'я Мортонду, великої Чорнокорінної Долини, високий Дуїнгір зі синами Дейліном і Дервіном та п'ятьма сотнями лучників. З Анфаласу, далекого Довгобережжя, збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, бідно споряджені, крім дружини Голасґіла, їхнього вождя. З Ламедону — кілька похмурих горян без ватажка. Рибалки з Етіру — якась сотня, решта залишилася на кораблях. Гірлуїн Прекрасний із Зелених Пагорбів Піпіннат-Геліну з трьома сотнями хоробрих бійців у зеленому. І насамкінець, гордовитіший за всіх, Імрагіл, князь Дол-Амрота, родич Денетора, під шитими золотом знаменами зі зображенням Корабля та Срібного Лебедя, із загоном лицарів у повному спорядженні та на сірих конях; а за ними сім сотень піших воїнів — високі, сіроокі, темноволосі, пройшли вони з піснею.

Це було все — менш як три тисячі бійців. Чекати ще когось було годі. Вигуки та кроки затихли за Воротами. Глядачі ще трохи постояли мовчки. Курява висіла в повітрі, бо вітер ущух і повітря було важке. Надходив час зачиняти Ворота, і багряне сонце сховалося за Міндоллуїном. Тінь упала на Місто.

Піпін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, неначе вгорі зависли курява та дим, крізь які сочилося тьмяне світло. Але на заході вмируще сонце підпалило хмари, і тепер Міндоллуїн чорнів на тлі розжареного вугілля.

— Отак гарний день закінчується гнівом! — сказав він, забувши про хлопця.

— І великим гнівом, якщо я не повернуся до вечірнього дзвону, — сказав Берґіл. — Ходімо! Грає сурма, будуть зачиняти Ворота.

Тримаючись за руки, вони повернулися до Міста перед самим зачиненням Воріт; коли вийшли на вулицю Ліхтарників, дзвони на всіх вежах урочисто загули. У багатьох вікнах запалили світло, з будинків і казарм, які тягнулись уздовж міської стіни, долинали пісні.

— Наразі до побачення, — сказав Берґіл. — Передавай моєму батькові вітання і подякуй за наше знайомство. Будь ласка, приходь іще. Мені навіть стало шкода, що зараз війна, бо інакше ми би гарно розважилися. Поїхали би до Лоссарнаху, до мого діда; навесні там гарно, в лісі та на полях повно квітів. Ну, може, ще з'їздимо. Їм ніколи не здолати нашого правителя, та й батько мій дуже відважний! До побачення!

Вони розійшлись, і Піпін поспішив назад до Цитаделі. Йти довелося досить довго, й він спітнів і знову зголоднів; швидко запала темна ніч.

На небі не було жодної зірки. На вечерю він запізнився, та Береґонд його радо зустрів, посадив біля себе і почав розпитувати про сина. Повечерявши, Піпін іще трохи посидів, а потім попрощався, бо його охопила дивна тривога і йому дуже захотілося побачитися з Ґандалфом.

— Дорогу знайдеш? — запитав Береґонд біля дверей зали, де вони вечеряли, з північного боку Цитаделі. — Ніч темна, а в місті наказано гасити вогні, на стінах не запалювати ліхтарів. Та ще і з'явився наказ: завтра рано-вранці маєш стати перед правителем Денетором. Боюся, не зарахують тебе до Третього Загону. Але ми ще побачимося. Прощавай і спи спокійно!

У помешканні було темно, тільки маленький ліхтарик горів на столі. Ґандалфа не було. Тривога ще більше стискала серце. Піпін заліз на лаву і спробував визирнути у вікно, але то було те саме, що зазирати в чорнильне озеро. Він затулив віконниці й заліз до ліжка. Якийсь час прислухався, чи не йде Ґандалф, а потім поринув у неспокійний сон.

Уночі його розбудило світло, й він побачив, що повернувся Ґандалф і ходить по кімнаті туди-сюди за завісою ніші. На столі горіли свічки, лежали пергаментні сувої. Він почув, як чарівник зітхає та бурмоче: «Коли повернеться Фарамир?»

— Привіт! — гукнув Піпін, виткнувши голову з-за завіси. — А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити. День був такий довгий.

— А ніч буде надто коротка, — сказав Ґандалф. — Я повернувся сюди, бо мені потрібно побути на самоті, у спокої. А ти спи, доки ще можна. На світанні я тебе знову відведу до правителя Денетора. Ні, коли викличуть, а не на світанку. Насунулася Темрява. Світанку не буде.

II. Шлях сірого загону

Ґандалф од'їхав, і стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Мері повернувся до Араґорна. Свою торбу він загубив на Парт-Ґалені, тож зі собою мав лише невеличкий вузлик, куди поскладав кілька корисних речей, підібраних на руїнах Ізенґарда. Гасуфель був уже осідланий. Ґімлі з Леґоласом стояли біля їхнього коня.