Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Мері зітхнув із полегшенням. Він було подумав, що це останні хитрощі Сарумана — підстерегти короля з невеликою охороною; а виявляється, нема потреби вмирати, захищаючи Теодена, принаймні зараз. Він сховав меч у піхви.

— Усе гаразд, — сказав Араґорн, обертаючись. — Це мої родичі з далекого краю, де я колись жив. Але чому вони з'явились і скільки їх, розкаже нам Галбарад.

— Нас тридцятеро, — сказав Галбарад. — Оце всі, кого вдалося поспіхом зібрати; а ще з нами на війну їдуть брати Елладан і Елрогір. Щойно отримавши твій виклик, ми зібрались у дорогу.

— Але я не викликав вас, — сказав Араґорн, — хіба що тільки подумки. Я часто про вас згадував, а сьогодні вночі — часто як ніколи, однак виклику не передавав. Але про це потім. Ми в небезпеці, і зволікати не можна. Їдьмо з нами, якщо король дозволить.

Теоден насправді сильно зрадів.

— Дуже добре! — сказав він. — Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, Араґорне, то тридцять таких лицарів — це величезна сила.

Вершники знову рушили в дорогу, і якийсь час Араґорн їхав із дунаданами; і коли вони розповіли йому останні новини з півночі та півдня, Елрогір сказав:

— Батько велів переказати тобі: «Часу обмаль. Якщо поспішаєш, згадай про Стежину Мертвих».

— Мені завжди бракує часу для здійснення бажаного, — відповів Араґорн. — Однак великим має бути поспіх, аби я ступив на ту стежку.

— Побачимо, — сказав Елрогір. — А зараз не будемо говорити про таке на відкритій дорозі!

І звернувся Араґорн до Галбарада:

— Що ти везеш, друже?

Бо він помітив, що замість списа той тримає довге древко, туго обмотане тканиною та перев'язане ремінцями.

— Це подарунок від пані Рівендолу, — відповів Галбарад. — Потайки та віддавна працювала вона над ним. А також веліла переказати: «Часу обмаль. Або надія справдиться, або всім надіям кінець. Тому посилаю тобі те, що призначено для тебе. Щасти тобі, Ельфійський Самоцвіте!»

І відповів Араґорн:

— Тепер я знаю, що ти везеш. Зберігай це для мене ще трохи!

І він відвернувся, подивився на північ під великими зорями і, замовкнувши, так і не промовив ані слова за всю ніч.

Ніч минала і на сході сіріло, коли вони добралися до Горнбурґа. Тут треба було трохи відпочити і порадитися.

Мері спав, доки його не розбудили Леґолас і Ґімлі.

— Сонце високо, — сказав Леґолас. — Усі вже на ногах і працюють. Ходімо, пане ледащо, оглянемо фортецю, доки ще можна!