Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Пробігли кілька миль, і, коли нарешті дорога пологим схилом повела на рівнину, Фродо почав втрачати сили і воля його похитнулася. Він хитався та спотикався. Сем відчайдушно намагався підтримати його, але і сам відчував, що довго такого бігу не витримає. Кінець міг настати будь-якої миті: господар його зімліє або впаде, все розкриється, — всі зусилля даремні. «Але з цим триклятущим погоничем я ще поквитаюся», — подумав Сем.

І він уже схопився за руків'я меча, коли прийшло несподіване полегшення. Рівниною вони вже наближалися до входу в Удун. Неподалік під воротами в кінці мосту дорога із заходу зливалася з іншими, які йшли з півдня та з Барад-дура. По всіх дорогах рухалися полки: підходило західне військо, а Темний Володар поспішав на північ. І сталося так, що на перехресті в темряві, куди не сягало світло сторожових багать, зустрілося відразу кілька загонів. Усі намагались одночасно пробитися до воріт, зчинилася метушня, залунали прокльони. І хоча погоничі лаялись і частували вояків батогами, почалася бійка і задзвеніли мечі. Стрій важко озброєних уруків із Барад-дура врізався в колону з Дуртганґа, і лави змішалися.

Заціпенілий від болю й утоми, Сем стрепенувся, відразу користаючи з нагоди, і кинувся на землю, потягнувши за собою Фродо. На них із криками та лайкою падали орки. Поволі, на чотирьох, гобіти відповзли від гармидеру за узбіччя дороги. Вона мала високий бордюр, який темної ночі чи в тумані правив за дороговказ орківським загонам, а ще ішла насипом, який на кілька футів піднімався над рівниною.

Якийсь час вони лежали непорушно. Було надто темно, щоби шукати сховку, та Сем розумів, що їм треба відповзти якнайдалі від дороги та смолоскипів.

— Уперед, пане Фродо! — шепнув він. — Ще трохи відповземо, а тоді відпочинете.

Останнім відчайдушним зусиллям Фродо припіднявся на руках і проповз якихось двадцять кроків. І тут він скотився в неглибоку яму, що несподівано опинилась у них під ногами, і там розпростерся, як мертвий.

III. Фатум-гора

Сем підклав орківське лахміття під голову господаря, а потім укрився разом із Фродо сірим лорієнським плащем; і думка його полинула до тієї прекрасної землі, до ельфів, і в нього з'явилася надія, що одяг, витканий їхніми руками, якимось чином заховає їх у цьому пустищі страху. Він чув, як затихли гамір бійки та крики: орки пройшли крізь Залізну Пащу. Здається, в гармидері й сум'ятті їхньої відсутності не помітили, принаймні поки що.

Сем відпив води і змусив напитися Фродо, і коли його господар трохи оговтався, дав йому цілий коржик дорогоцінного лембаса, подбавши, щоби Фродо з'їв усе. Потім, не почуваючи страху через перевтому, вони вляглись у ямі і трохи поспали нетривким сном, бо спітнілий одяг прохолов і тверде каміння впиналось у тіло. З півночі, з Чорної Брами, через Кіріт-Ґорґор низом тягнуло холодним повітрям.

Уранці знову посіріло, вгорі й далі віяв західний вітер, але внизу, на камінні, за огорожами Чорної Землі повітря здавалося мертвим, холодним і водночас задушливим. Сем визирнув із ями. Їх оточувала похмура пласка брудно-сіра рівнина. На дорогах руху не було, та Сем побоювався пильних очей Залізної Пащі, яка стояла більш як за чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню здіймалася Гора. З неї валили клуби диму, й ті, які піднімалися високо, відносило на схід, а частина густою хмарою розповзалася по рівнині. За декілька миль на північний схід понурими сірими привидами стояли Горілі Гори, за ними смугою далекої хмари, ледь темнішою за нависле небо, тягнулись імлисті північні вершини.

Сем спробував вирахувати відстань і визначити, яким шляхом іти.

— Туди щонайменше п'ятдесят миль, — пробурмотів він понуро, дивлячись на грізну гору, — а отже, тиждень дороги, а може, ще більше, якщо врахувати стан пана Фродо.

Він похитав головою, задумався, і поволі в голові його зринула ще одна темна думка. Раніше надія на повернення ніколи надовго не покидала його стійкого серця, і досі він постійно сподівався на повернення додому. Але тепер усвідомив гірку правду: в найкращому разі припасів їм вистачить, аби дійти до мети; а коли завдання буде виконане, то там вони і загинуть, самотні, безпритульні, голодні посеред жахливої пустелі. Повернення неможливе.

«То от за яку справу я взявся, коли вирушив у дорогу, — подумав Сем, — допомагати Фродо до останнього кроку, а потім померти разом? Ну, якщо так, то робити нічого. Та мені би дуже хотілося знову побачити Поріччя, і Розу Хатон, і її братів, і Дідуся, і Матіолу, й усіх сусідів. Не віриться мені, що Ґандалф послав би Фродо на таке завдання, якби не було жодної надії на повернення. Усе пішло шкереберть, коли він упав у Морії. Шкода, що так сталося. Він би якось зарадив».

Але навіть втративши надію (чи так йому здалося), Сем набув нової сили. Його простацьке гобітське обличчя стало суворим, майже похмурим, воля його зміцніла, й усім тілом його пробіг дріж, мовби він перетворювався на істоту з каменя та криці, й ні розпач, ні втома, ні нескінченні пустельні милі вже не мали влади над ним.

З новим почуттям відповідальності він окинув поглядом місцевість, обмірковуючи, як іти далі. Трохи розвиднілось, і він, на свій подив, побачив, що рівнина, яка з віддалі здавалася пласкою та одноманітною, насправді вся перерита і засмічена. Уся поверхня Ґорґороту була вкрита глибокими ямами, так ніби, коли там була ще м'яка багнюка, її побив град дрібного та велетенського каміння. Довкола найбільших ям стирчали уламки каменюк, і широкі тріщини розбігалися від них у всіх напрямках. Такою місцевістю можна було скрадатися від сховку до сховку і залишатися непоміченим для всіх, окрім хіба що найпильніших очей, — можна, якби сили і не потреба поспішати. А для зголоднілих і виснажених, котрим іще треба чимало пройти до їхньої загибелі, видовище було страшним.

Отак міркуючи, Сем повернувся до господаря. Будити його не довелося. Фродо лежав горілиць із розплющеними очима і дивився в захмарене небо.

— Ну, пане Фродо, — сказав Сем, — я тут роззирнувся і подумав. На дорогах нікого не видно, і нам найкраще забиратись уже. Ви впораєтесь?

— Упораюся, — сказав Фродо. — Я мушу.

Вони знову рушили, переповзаючи від ями до ями, ховаючись, де можливо, і постійно прямуючи до підніжжя північного хребта. Якийсь час їх ніби переслідувала східна дорога, аж поки не повернула вбік, тулячись до гір і зникаючи в чорній тіні далеко попереду. Ні людей, ані орків не було на її пласких сірих смугах, бо Темний Володар уже закінчив переміщення армій, а навіть в укріпленнях власної землі він намагався робити це під завісою ночі, побоюючись непокірних вітрів, які розривають димову завісу, та занепокоєний чутками про зухвалих шпигунів, котрі перейшли його кордони.