Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Сем озирнувся, а тоді подивився вгору і здивувався, як далеко занесло його останнє зусилля. Здалеку самотня та грізна Гора здавалася вищою, ніж була насправді. Сем тепер зрозумів, що вона була нижчою за високий перевал Ефель-Дуату, який вони з Фродо здолали. Нерівні та розгалужені відроги її широкого підніжжя піднімалися десь на три тисячі футів над рівниною, а над ними височів удвічі нижчий центральний конус, ніби широкий комин, увінчаний зубчастим кратером. А Сем здолав уже понад половину шляху до вершини, і далеко внизу випари та пітьма огортали рівнину Ґорґорот. Він глянув угору і скрикнув би, якби не пересохле горло, бо між розтрісканими горбами виразно побачив стежку чи дорогу. Вона підіймалася зі заходу і змією вилася по Горі, аж поки не зникала з очей на східному боці біля основи конуса.

Сем не бачив, як до неї пройти, бо там, де він стояв, схил піднімався круто; але було зрозуміло, що досить лише трохи піднятись — і вони натраплять на стежку. У нього знову зажевріла надія. Можливо, Гору таки вдасться подолати. «А що, може, її тут зумисне проклали? — подумав він. — Не було би її, я би насамкінець здався».

Та стежку не прокладали зумисно для Сема. Не знаючи цього, він видивлявся на Дорогу Саурона від Барад-дура до Саммат-Науру, Палат Вогню. Від величезних західних воріт Темної Вежі вона йшла через глибоку прірву по залізному мосту, а далі цілу лігу рівниною між двома димними проваллями і нарешті виводила на довгий пологий насип, що сягав східного схилу Гори. Там, охоплюючи її по всій ширині, з півдня на північ, дорога нарешті повзла вгору аж до конуса, та не доходячи до курної вершини, звертала до темного входу, що дивився просто на схід, до Зрячого Вікна в оповитій тінями фортеці Саурона. Дорогу часто засипали чи руйнували виверження Гори, та її постійно відбудовували і розчищали руки незліченних орків.

Сем глибоко зітхнув. Стежка є, та як цим схилом вийти до неї, він не знав. Насамперед треба дати спочинок утомленій спині. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Поволі розвиднілося. Раптом Сема охопив незрозумілий неспокій. Неначе його поквапили: «Швидше, швидше, бо буде запізно!» Він зібрався на силах і встав. Фродо, здається, також почув поклик. Він підвівся на коліна.

— Я поповзу, Семе, — видихнув він.

Отак, крок за кроком, наче маленькі сірі комахи, вони поповзли схилом. Досягнули стежки — широкої, засипаної шутром і втоптаним попелом. Фродо видерся на неї, а тоді поволі, ніби з примусу, повернувся обличчям на схід. Удалині висіла темрява Саурона; проте, розірвана поривом свіжого вітру чи пошматована якимось внутрішнім неспокоєм, хмарна завіса закрутилась і на мить розсунулась; і тоді Фродо побачив чорні, чорніші й темніші за тіні, які огортали його, жорстокі шпилі та залізну корону верхньої башти Барад-дура. Лише на одну мить, мов із якогось величезного вікна на неймовірній висоті, на північ ударив червоний промінь, пронизливий погляд Ока, а потім завіса знову замкнулась і жахливе видіння зникло. Око не дивилося на них: воно було звернуте на північ, де стояли біля воріт капітани Заходу, і туди була спрямована вся лють Сили, що готувалася завдати смертельного удару; та Фродо в цю жахливу мить повалився на землю, ніби смертельно поранений. Рука його потяглася до шиї.

Сем опустився біля нього на коліна. Він почув слабкий, ледве чутний шепіт Фродо:

— Поможи мені, Семе! Семе, поможи! Втримай мою руку! Я не маю сили.

Сем схопив руки господаря, склав долонею до долоні й поцілував, і так тримав їх обережно у своїх руках. Раптом він подумав: «Він помітив нас! Усе, все пропало. Отак, Семе Правоноже, кінець усьому».

Він знову звалив Фродо собі на спину, притуливши його руки до своїх грудей, ноги ж господаря вільно звисали. Тоді Сем схилив голову і рушив стежкою вгору. Іти було не так легко, як він собі уявляв. На щастя, останнє виверження — тоді, коли Сем стояв на Кіріт-Унґолі, — вилило вогняну лаву здебільшого на південний і західний схили і дорогу не завалило. Однак у багатьох місцях вона обсипалася чи розтріскалася. Трохи піднявшись на схід, вона різко завернула назад і пішла в західному напрямку. Там, на закруті, вона глибоко врізалася в уламок вивітреної породи, колись давно виверженої з горнила Гори. Задихаючись під ношею, Сем пройшов закрут, і тієї ж миті краєчком ока він помітив, як зі скелі щось покотилося, мов невеликий чорний камінь, який Сем, мабуть, ненароком зачепив.

Раптом велика вага впала на нього зверху, він упав долілиць, обдираючи долоні, які все ще тримали руки господаря. Тут він зрозумів, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.

— Злий хаззяїн! — просвистів голос. — Злий хаззяїн дурить нас, дурить Смеаґола, ґолум. Не можна ссюди йти. Не можна пссувати Сскарб. Віддай його Смеаґолові, так, віддай його нам! Це нашше, нашше!

Сем різко підвівся і миттю вихопив меч, але вдарити не зміг. Ґолум і Фродо сплелися в один клубок. Ґолум дряпав хазяїна, намагаючись дотягнутися до ланцюжка та Персня. Мабуть, лише це могло розбудити гаснучі жарини серця та волі Фродо — напад, спроба силою відібрати його скарб. Він відбивався з несподіваною люттю, що здивувала не тільки Сема, але і Ґолума. Та все одно не відомо, чим би все закінчилося, якби сам Ґолум не змінився; жахливі стежки, якими він блукав на самоті, без їжі та води, гнаний жадобою та страхом, залишили на ньому страшні відбитки. То була худа, виснажена, жалюгідна істота — самі кістки та жовта зів'яла шкіра. Очі дико горіли, та сила його чіпких рук уже не могла зрівнятися зі злобою. Фродо скинув його й підвівся, тремтячи всім тілом.

— Геть, геть! — крикнув він, притиснувши руку до грудей і схопивши Перстень під шкіряною сорочкою. — Геть, повзуча потворо, геть із дороги! Твій час закінчився. Ні зрадити, ні вбити мене ти вже не зможеш.

І раптом, як уже було під Емін-Муїлом, Сем побачив двох супротивників іншими очима. Скорчена постать, мов тінь живої істоти, зруйнована та розбита, але все ж сповнена огидної жадоби й люті; а перед нею стояла друга, сувора, недоступна милосердю, вдягнута у біле, а на грудях у неї було коло вогню. З полум'я прозвучав безжальний голос:

— Забирайся, не зачіпай мене! Якщо хоч раз доторкнешся до мене — сам загримиш у Провалля Фатуму.

Скорчена істота відступила, в засліплених очах горіли жах і — водночас — невситима жадоба.

Тоді видіння розвіялось, і Сем побачив, що Фродо стоїть, притискаючи руку до грудей, і важко дихає, а біля його ніг — Ґолум, на колінах і впершись у землю розчепіреними пальцями.

— Обережно! — крикнув Сем. — Він зараз стрибне! — Сем ступив уперед, замахнувшись мечем. — Швидше, господарю! Біжіть! Біжіть! Часу обмаль. Я сам упораюся з ним. Швидше!

Фродо подивився на нього мовби здалеку.