Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Ані він, ані Фродо нічого не знали про те, що на півдні цього величезного краю, за випарами Гори, над сумними темними водами Нурнійського моря невільники обробляють широкі поля; не знали про великі шляхи, які вели на схід і на південь до підлеглих земель, звідки солдати Вежі гнали довгі каравани з добром, здобиччю та новими рабами. Тут, у північних областях, були копальні й кузні, і тут готувалися до давно спланованої війни; і тут Темна Сила пересувала армії, як фігури на шахівниці, збираючи їх докупи. Перші кроки, перша проба сил, були відбиті на західному кордоні, на півночі та півдні. А тепер нові сили підтягувалися до Кіріт-Унґолу для карального удару. І якби Ворог також хотів перекрити всі доступи до Гори, то нічого кращого вигадати би не зміг.

— Ну, гаразд! — продовжив Сем. — Може, в них і є що їсти-пити, але нам цього не дістати. Я не бачу, як туди спускатись. А навіть якщо спустимося — не йти ж нам по рівнині, яка кишить ворогами!

— Але мусимо спробувати, — сказав Фродо. — Нічого іншого я не чекав. Я і раніше не мав надії дійти до Гори. І зараз на це не сподіваюся. Та я повинен зробити все можливе. Поки що нам треба якомога довше вислизати від них. Тому, я вважаю, треба пройти на північ і подивитися, що робиться там, де рівнина найвужча.

— Я вже знаю, що там робиться, — сказав Сем. — Де найвужче, там наб'ється купа орків і людей. От побачите, пане Фродо.

— Може, і побачу, якщо ми туди доберемося, — сказав Фродо й відвернувся.

Невдовзі виявилося, що йти хребтом Морґаї чи вздовж його схилів, поораних глибокими тріщинами, неможливо. Врешті-решт, їм довелося спуститися назад тією ж ущелиною та піти долиною. Просуватися було важко, бо вони не наважувалися вийти на стежку зі західного боку. За якусь милю вони побачили орківську заставу, що причаїлась у заглибині скелі та про близькість якої вони здогадувалися: стіна і скупчення кам'яних бараків біля темного входу в печеру. Там нікого не було видно, та гобіти поповзли обережно, якомога ближче до колючих заростей, які рясно обсіли обидва береги сухого русла.

Пройшли ще дві-три милі, й орківська застава зникла з очей; але щойно вони відітхнули з полегшенням, як почули грубі та хрипкі голоси орків. Гобіти миттю пірнули за бурий низькорослий кущ. Голоси наближалися. З'явилося двоє орків. Один — одягнутий у буре лахміття й озброєний луком із рогів, низький і чорношкірий, зі широкими ніздрями, напевно, щось винюхував. Другий — солдат, подібний на хлопців Шаграта, зі знаком Ока. Він також мав лук за спиною, а ще — короткий спис зі широким лезом. Як звично, вони сварились, а оскільки були з різних племен, то говорили загальною мовою на свій манір.

За якихось двадцять кроків од гобітів низенький орк зупинився.

— Досить! — гаркнув він. — Я пішов додому! — Він махнув рукою в бік застави. — Навіщо марно принюхуватися до цього каміння? Тут ані сліду вже нема, кажу тобі. Через тебе я втратив слід. Він угору веде, а не долиною.

— Мало з тебе користі, нюхало шмаркате! — сказав великий орк. — Я бачу, мої очі кращі за твій паршивий ніс.

— Ну, і що ти ними побачив? Еге ж! Ти навіть не знаєш, що шукаєш.

— А хто винен? Не я. Це наказ Зверху. То говорять про величезного ельфа у блискучому обладунку, то про якогось маленького карлика, а потім кажуть: зграя урук-хаїв збунтувалась, — а може, це все на купу.

— Та вони втратили голову — ось у чому річ. А ще дехто з начальства втратить шкуру, якщо правда те, що я чув: на Вежу напали, сотню твоїх хлопців перебили, а в'язень утік. Якщо ви, солдати, отак служите, то і не дивно, що з поля бою надходять погані новини.

— Хто сказав, що погані? — крикнув солдат.

— А що, хіба не так?

— Це кляті бунтівники чутки розпускають, і я проштрикну тебе, якщо не заткаєшся, зрозумів?

— Ну, добре, добре! — сказав малий. — Мовчу і буду собі думати. Але до чого тут та чорна нишпорка? Той ненажера з качиними лапами?

— Не знаю. Мабуть, ні до чого. Та він щось винюхує, гарантую. Прокляття! Щойно він вислизнув і втік, як з'явився наказ: доправити живим і якнайшвидше.

— Ну, сподіваюся, коли його спіймають, то дадуть доброго чосу, — буркнув менший. — Це він сліди поплутав, підібрав ту скинуту кольчугу і затоптав усе довкола, перш ніж я прийшов.

— А вона врятувала йому життя, — сказав солдат. — Я ще не знав, що його шукають, а вже підстрелив, за п'ятдесят кроків, точнісінько у спину; та він дав драла.