Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Гобіти з великими зусиллями подолали кілька миль і зупинилися. Фродо був виснажений до краю. Сем зрозумів, що вони далеко не зайдуть так: то поповзом і пригинаючись, то дуже поволі скрадаючись, то поспіхом перебігаючи.

— Ходімо дорогою, поки не стемніло, пане Фродо, — сказав він. — Знову покладімося на талан! Минулого разу ще трохи, і він би нас підвів. Кілька миль пройдемо рівним кроком, а потім відпочинемо.

Ризикував Сем набагато більше, ніж здогадувався; а Фродо, пригнічений важким тягарем і внутрішньою боротьбою, вже не міг перейматися нічим. І вони вибралися на насип, пішовши втоптаною дорогою, що вела до самої Темної Вежі. Та далі їм щастило, бо до смерку вони не зустріли нікого, а коли споночіло — зникли в темряві Мордору. Весь край затих, ніби перед початком бурі: капітани Заходу минули Роздоріжжя й підпалили отруйні луги під Мінас-Морґулом.

І так тривала ця безнадійна подорож: Перстень рухався на південь, а стяги королів — на північ. Для гобітів кожен день, кожна миля давалися дедалі важче, бо сили танули, а земля ставала все жахливішою. Вдень ворогів вони не зустрічали. А інколи ночами, коли ховалися чи намагалися передрімати в якійсь ямі біля дороги, чули крики і тупіт безлічі ніг або дрібний цокіт безжально гнаного жеребця. Та набагато гіршою за всі ці небезпеки була загроза, що невпинно наближалася: жахлива Сила, яка причаїлася на Троні за темною завісою у глибокій задумі та безсонній злобі. Вона все ближчала, насуваючись, мов чорна стіна ночі, на останню межу світу.

Нарешті настала жахлива ніч; і в той час, коли капітани Заходу підходили до межі заселених земель, для двох мандрівників почалася година чорного розпачу. Минули чотири дні, відколи вони врятувалися від орків, але цей проміжок часу чим далі, то більше здавався кошмарним сном. Увесь останній день Фродо не розмовляв, а йшов з похиленою головою, часто спотикаючись, немовби вже не бачив дороги під ногами. Сем здогадувався, що йому було найважче, бо невпинне зростання тягаря Персня пригинало тіло та мордувало душу. З тривогою Сем помічав, що ліва рука господаря піднімається, ніби прикриває від удару чи затуляє очі, осліплені жахливим Оком, яке його шукало. Інколи ж права рука тягнулася до грудей і стискалася, а тоді повільно, коли воля брала гору, опускалася.

Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного. Він уже не знав, що говорити, і повернувся до своїх темних думок. Утомленого та під тінню страху, його все-таки покинули ще не всі сили. Без лембаса вони обоє вже давно повмирали би від голоду. Апетиту лембас не заспокоював, і час від часу Сем згадував про їжу, мріючи про звичайний хліб із шинкою. Та все ж ці ельфійські коржики давали силу, яка зростала, якщо їх не змішувати з іншими харчами. Вони бадьорили дух, а тіло робили витривалим і міцним — не за мірками смертних. А зараз треба було прийняти нове рішення. Далі йти цією дорогою було неможливо, бо вона вела на схід у велику Тінь, а Гора тепер височіла праворуч від них, майже точно на півдні, й рухатися треба було саме туди. Однак шлях пролягав доволі далекий, через обгорілу, мертву, засипану попелом землю.

— Води треба, води! — пробурмотів Сем.

Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів. Вода давно би закінчилася, якби вони не наважилися ступити на орківський шлях, бо вздовж нього, через великі проміжки, були влаштовані водосховища для військ, які перекидали через безводні райони. В одному з них на дні була вода, затхла, скаламучена орка-ми, та все ж придатна в умовах безвиході. Але відтоді минуло два дні. Сподіватися на майбутнє було годі.

Нарешті, втомлений цими роздумами, Сем задрімав, відклавши всі турботи на завтра. Він заснув неспокійним сном. Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота. Лише раз, коли він зірвався на ноги і став дико роззиратися, йому здалося, тепер уже насправді, що він бачить бліді вогники, схожі на очі; але вони відразу ж метнулись і зникли.

Ненависна ніч минала поволі та знехотя. Світанок настав тьмяний: бо тут, ближче до Гори, було завжди похмуро, а з Темної Вежі наповзала тінь завіси, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав на спині. Сем став біля нього, не бажаючи його будити, однак усвідомлюючи, що такий його обов'язок: він повинен примусити господаря зробити наступне зусилля. Нарешті він нахилився, погладив Фродо по чолі та прошепотів йому на вухо:

— Прокидайтеся, господарю! Нам час у дорогу.

Фродо скочив на ноги, ніби над ним раптом ударив дзвін, і подивився на південь; але коли йому на очі потрапили Гора та пустеля, він знову зіщулився.

— Не можу, Семе, — сказав він. — Так важко його нести, так важко.

Ще не розтуливши рота, Сем знав, що всі слова даремні й радше зашкодять, аніж допоможуть, але співчуття не дозволило йому мовчати.

— Тоді дозвольте мені трохи понести його, господарю. Ви ж знаєте, я з радістю понесу, доки стане сили.

Очі Фродо люто блиснули.

— Відійди! Не чіпай мене! — крикнув він. — Він мій, кажу тобі. Геть звідси! — Рука його потягнулася до меча. Але миттю голос його змінився. — Ні, ні, Семе, — сказав він сумно. — Ти повинен зрозуміти. Це — мій тягар, ніхто інший його не понесе. Уже запізно, дорогий мій Семе. Я вже майже повністю в його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти спробуєш відібрати — я втрачу глузд. Сем кивнув.

— Розумію. Та я було подумав, пане Фродо, що деяких речей ми можемо позбутися. Чому би не полегшити собі путь? Адже ми зараз ідемо навпрошки, — він показав рукою на Гору. — Тож найкраще не брати зі собою нічого зайвого.

Фродо знову подивився на Гору.

— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.