Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Сем засмутився, усвідомивши, що на це питання відповіді в нього нема. Він не знав, що треба робити. Про своє завдання Фродо говорив мало, а Сем лише приблизно здогадувався, що Перстень треба якось кинути у вогонь.

— Провалля Фатуму, — пробурмотів він, пригадавши стару назву. — Ну, господар, мабуть, знає, де воно, а я — ні.

— Отож! — була відповідь. — Усе безнадійно. Він сам так сказав. Ти дурень, що все сподіваєшся і пнешся зі сил. Не був би ти такий упертий, давно б уже лягли вдвох і заснули навіки. Але ти все одно помреш — тільки би не в муках. Краще вже лягай і здавайся. Все одно не дійдеш до вершини.

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тієї ж миті Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Останній відрізок шляху на Ородруїн був суцільною мукою, якої Сем і уявити раніше не зміг би. Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза, і на південному сході, вдалині під чорними хмарами, спалахували блискавиці. Найгірше, що повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали. Та все ж воля їхня не слабшала, і з останніх сил вони піднімалися й ішли далі.

Гора підкрадалась усе ближче, аж доки, якби вони підняли обважнілі голови, не заступила весь краєвид, забовванівши перед ними: здоровенне громаддя попелу, шлаку та обпаленого каменю, з якого просто у хмари стримів прямовисний конус. Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого її підніжжя.

Фродо зі стогоном упав на землю. Сем сів поруч. Він стомився, та, як не дивно, йому полегшало й у голові прояснилося. Сумніви вже не мучили його. Він знав уже всі докази відчаю і слухати їх іще раз не хотів. Тепер лише смерть могла його зупинити. Йому навіть спати не хотілося, зате він усвідомлював, що треба бути обережним. Він знав, що всі лиха та небезпеки тепер сходилися в одній точці: наступний день буде вирішальний — день останнього зусилля або загибелі й останнього подиху.

Та коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився, хвилини за хвилинами завмирали, не складаючись у години, не приносячи змін. Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде. Урешті, він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. Його господар трусився від холоду.

— Не треба було викидати ковдри, — пробурмотів Сем.

Він ліг поруч із Фродо, намагаючись зігріти його руками й тілом, і заснув. Коли заяснів тьмяний світанок останнього дня їхнього шляху, вони спали, притулившись один до одного. Західний вітер ущух напередодні, а тепер піднявся з півночі й дедалі міцнішав; світло невидимого сонця поволі просочувалось у тінь, де лежали гобіти.

— Ну, ходімо! Останній ривок! — сказав Сем, спинаючись на ноги. Він нахилився над Фродо та обережно розбудив його.

Фродо застогнав; зібравши всі сили, він піднявся, та потім знов упав на коліна. Він ледве підвів очі на темні схили Фатум-гори, що височіла над ним, а тоді поповз уперед на чотирьох.

Сем із жалем дивився на нього, серце його обливалося сльозами, та запалені очі залишалися сухими.

— Сказав, що понесу його, хоч би й луснув, — пробурмотів він, — то й понесу! Слухайте, пане Фродо! — гукнув він. — Тягар ваш нести я не можу, але вас — так, і його разом із вами. Сідайте на спину! Ну ж бо, пане Фродо! Сем вас підвезе. Просто кажіть, куди йти, він і піде.

Коли Фродо виліз йому на спину і руками вільно обхопив шию, Сем міцно обхопив його ноги й підвівся; на його подив, ноша виявилася легкою. Він боявся, що йому ледве вистачить сили підняти одного господаря, а крім того, він сподівався розділити жахливий тягар клятого Персня. Та цього не сталося. Чи то Фродо геть схуднув через тривалі страждання, ножову рану й отруйне жало, через жаль, страх і поневіряння далеко від дому, чи то в Сема наприкінці з'явилися свіжі сили, та він підняв Фродо так само легко, мовби якесь гобітенятко, якого він возив на плечах по лугах чи сінокосах Ширу. Він глибоко зітхнув і рушив.

Вони підійшли до підніжжя Гори з північного заходу, де сірі схили, хоч і розтріскані, не були круті. Фродо мовчав, а Сем силкувався, як міг, сам вибираючи дорогу, лише з єдиним бажанням: видертися якомога вище, поки сили та воля не покинули його. Він ішов важко, все вгору й угору, повертаючи то в один бік, то в інший, аби зменшувати ухил, часто падаючи на коліна, аж поки попою, як равлик, із важким тягарем на спині. Коли він уже не міг себе пересилювати, а руки та ноги відмовлялися слухатися, він зупинився і обережно опустив господаря на землю.

Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут дихати було легше, бо смердючі випари стелилися понизьку.

— Дякую тобі, Семе, — хрипко прошепотів він. — Чи далеко ще нам?

— Не знаю, бо не відаю, куди нам іти.