Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

І по тих словах Сем міцно заснув.

Коли він прокинувся, знову сутеніло. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не видно.

У Мордор повернулася темрява, і на висотах люто палали сторожові вогні, коли гобіти почали останній, найнебезпечніший, похід усієї їхньої подорожі. Спочатку подалися до джерельця, а звідти обережно вилізли на дорогу в тому місці, де вона повертала на схід до Залізної Пащі, що була на відстані двадцятьох миль. Вузька доріжка без підпірної стінки чи парапету вела над самою прірвою. Гобіти не чули нічиїх кроків, трохи прислухались, а тоді, рівно ступаючи, пішли на схід.

Зупинилися, здолавши якихось дванадцять миль. Минули невеликий поворот на північ, і пройдений відрізок тепер заховався з очей. Це було найгірше. Вони трохи перепочили та рушили далі, але зробили тільки кілька кроків, коли раптом у нічній тиші почули шум, якого найбільше боялися: тупіт колони солдат. Він долинув іще здалеку, та озирнувшись, гобіти помітили біля повороту, за якусь милю, блимання смолоскипів, які швидко наближалися: занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись утечею.

— Цього я і боявся, Семе, — сказав Фродо. — Ми сподівалися, що нам поталанить, а от і не пощастило. Ми спіймалися.

Він окинув поглядом навислу скелю: стародавні будівничі доріг обтесали скелю на багато сажнів над шляхом. Він перебіг на другий бік і зазирнув у темну безодню.

— Таки спіймалися! — повторив він, сів на землю під скелястою стіною і опустив голову.

— Схоже на це, — сказав Сем. — Ну, що ж, почекаємо і подивимося, як воно буде.

І він сів поруч із Фродо під тінню скелі.

Довго чекати не довелось. Орки бігли швидко. У перших лавах несли смолоскипи. Червоне полум'я стрімко наростало в темряві. Сем також схилив голову, сподіваючись заховати обличчя від світла, а щитами прикрив ноги.

«Може, вони в поспіху пробіжать повз двох утомлених солдатів!» — подумав він.

І здавалося, що так і буде. Перші ряди промчали повз них, важко сапаючи й опустивши голови. Чорний Володар гнав на війну низькорослих орків, і дбали вони лише про те, щоби якомога швидше добігти й уникнути нагайки. Уздовж колони вперед-назад пробігали два здоровенні жорстокі уруки, ляскаючи батогами та покрикуючи. Сем затамував подих. Половина колони вже пробігла. І тут раптом один із погоничів помітив дві фігурки на узбіччі. Він свиснув батогом і крикнув:

— Гей, ви! Ану встати!

Гобіти не зрушились, і він зупинив загін.

— Стати у стрій, кляті ледарі! Зараз не час відлежуватися! — Він підійшов ближче і навіть у темряві помітив знаки на щитах. — Ага, дезертири? — гаркнув він. — Утікати зібрались? Усі ваші ще вчора перед вечором зібралися в Удуні. І вам це відомо. Ану стати у стрій, бо візьму ваші номери і доповім начальству.

Гобіти насилу підвелись і, горблячись та шкутильгаючи, як солдати, котрі позбивали ноги, поплентались у хвіст загону.

— Ні, не в кінець! — крикнув погонич. — На три шеренги вперед. І не відставати, бо прийду перевірю, — я вам покажу!

Його довгий батіг ляснув над їхніми головами; тоді він хльоснув іще раз, прикрикнув, і загін рвонув із місця бігцем.

Утомлений бідолашний Сем ледве йшов; для Фродо то взагалі була справжня мука, а згодом — кошмарний сон. Він зціпив зуби, намагався не думати й біг далі. Він задихався від смороду спітнілих орків, його мучила спрага. А вони все бігли, бігли, й він через силу вдихав повітря та примушував себе переставляти ноги; але куди він біг і навіщо страждав — про це думати не наважувався. Не було надії вислизнути непоміченим. Погонич раз у раз підбігав познущатися з них.

— Ану швидше! — сміявся він, шмагаючи їх по ногах. — Де батіг, там і бажання, мої ледарі! Не відставати! Я би вас гарно повчив, але вам усе одно всиплять донесхочу, коли запізнитесь у табір. Тож начувайтеся. Чи ви забули, що йде війна?