Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Еге ж! Ти просто промазав, — сказав малий. — Спочатку погано стріляєш, заповільно бігаєш, а потім кличеш бідних розвідників. Досить із мене.

І подався геть.

— Ану вернися, — закричав солдат, — бо я доповім!

— Кому? Твоєму дорогоцінному Шаґратові? Він уже не начальник.

— Я повідомлю твоє ім'я та номер Назґулові, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — Один із них зараз у Вежі за головного.

Другий орк затримався, і голос його затремтів од страху та злості.

— Ах ти клятий донощик! — верескнув він. — Сам усе напсував, а тепер видає своїх. Іди до твоїх смердючих горлодерів, і хай тобі жили повитягують! Якщо їх не дістануть першими. Чув я, Головного вже прибили, і сподіваюся, це правда!

Великий орк зі списом у руці кинувся за меншим. Але розвідник, сховавшись за брилою, випустив стрілу просто в око солдатові, й той із тріском упав на землю. Розвідник помчав через долину і зник із очей.

Якийсь час гобіти сиділи мовчки. Нарешті Сем поворухнувся.

— Ну, я би сказав, точнісінько в ціль. Якщо така гарна люб'язність пошириться по всьому Мордорі, то половину діла буде зроблено.

— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Може, вони були не самі. Нам дуже пощастило: за нами гналися просто по п'ятах, а ми і не здогадувалися. Та саме такий дух Мордору, Семе, й у кожному кутку. Орки завжди так поводяться, згадай перекази. Тільки на це мало надії. Нас вони ненавидять набагато більше за будь-кого іншого, всіх і завжди. Якби ті двоє нас побачили, то покинули би сваритися, доки не повбивали би нас.

Запала довга тиша. Її знову порушив Сем, але цього разу пошепки:

— А ви чули, пане Фродо, що вони говорили про «того ненажеру»? Я ж казав, що Ґолум живий, пам'ятаєте?

— Так, пам'ятаю. І я дивувався, звідки ти знаєш. Ну, розказуй! Думаю, зараз нам звідси краще не вилазити, поки зовсім не стемніє. Тож можеш розповісти, як ти дізнався, й узагалі, що відбувалося. Тільки тихіше.

— Спробую, та коли я думаю про ту Смердючку, то так розпалююся, що мені хочеться кричати.

І гобіти сиділи в захистку колючого куща, поки понуре світло Мордору не змінила темна, беззоряна ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами: про зрадницький напад Ґолума, про жахливу Шелобу та власні пригоди з орками. Коли він закінчив, Фродо нічого не сказав, лише взяв і потиснув Семову руку. Нарешті він ворухнувся.

— Ну, а тепер, гадаю, час іти, — сказав він. — Хотілося би знати, за скільки часу нас упіймають і коли вже настане кінець цим мукам, і цим хованкам, та ще й марним! — Він підвівся. — Темно, та фіал Володарки запалювати не можна. Бережи його, Семе. Мені його тримати ніде, хіба в руці, а цієї глупої ночі руки мені знадобляться. А Жало я віддаю тобі. У мене є орківський ніж, та і навряд чи мені ще знадобиться зброя.

Іти бездоріжжям уночі було важко та небезпечно, але гобіти поволі, спотикаючись на кожному кроці, година за годиною пробиралися на північ східним краєм кам'янистої долини. Коли сіре світло виповзло на західні вершини — а за горами вже давно розвиднівся день, — гобіти знову знайшли схованку і по черзі поспали в ній. Сем, стоячи на чатах, не переставав думати про їжу. І нарешті, коли Фродо прокинувся і сказав, що треба щось поїсти й іти далі, Сем запитав про те, що мучило його найбільше:

— Прошу пробачити, пане Фродо, ви не уявляєте, скільки нам іще йти?

— Ні, не уявляю, Семе, — сказав Фродо. — У Рівендолі мені показували карту Мордору, складену ще до повернення Ворога, та я дуже невиразно пригадую її. Найкраще я пам'ятаю, що на півночі є місце, де сходяться відроги західних і північних хребтів. Від мосту біля Вежі туди щонайменше двадцять ліг. Там було би добре повернути на схід. Але звісно, коли ми туди дійдемо, то будемо далі, ніж були, від Гори, — думаю, миль за шістдесят. Мені здається, що від мосту ми пройшли миль дванадцять на північ. Навіть якщо все буде якнайкраще, раніше, ніж за тиждень, я до Гори не дійду. І боюся, Семе, що тягар мій стане ще важчим, і що ближче, то повільніше я йтиму.