Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.

— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!

Сем також звільнився від орківського спорядження, а потім повитягав усе з торби. Кожна річ стала для нього дорога хоча би через те, що заніс він їх усіх у таку далечінь із такими зусиллями. Найважче було розлучатися з кухарським начинням. Сльози навернулися на очі при думці, що все треба повикидати.

— Чи пам'ятаєте того кролика, пане Фродо? — запитав він. — І той теплий пригірок у країні капітана Фарамира в той день, коли я бачив оліфанта?

— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.

Сем підійшов до нього і поцілував у руку.

— Отже, чим швидше ми його позбудемося, тим швидше відпочинемо, — сказав він, затинаючись і не знаходячи кращих слів. — Розмовами тут не зарадиш, — пробурмотів він до себе, збираючи розкидані речі. Йому не хотілося залишати їх на видноті. — Смердючка, мабуть, підібрав ту орківську кольчугу, та меча він не дістане. Він і без зброї небезпечний. А щоби він брудними руками мої каструлі мацав!

І він відніс усе майно до найближчої тріщини та викинув униз. Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в його серці поховальним дзвоном.

Він повернувся до Фродо, відрізав частину ельфійської мотузки на пояс для господаря і туго обв'язав її довкола сірого плаща. Решту мотузки старанно згорнув і поклав назад до торби. Крім цього, взяв зі собою тільки залишки ельфійського хлібця та флягу. На поясі висіло Жало, а ще в кишені його сорочки він сховав фіал Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона йому подарувала.

Нарешті вони повернулися обличчям до Гори і рушили в путь, уже не ховаючись, зосереджуючи волю й останні сили на одній меті — йти вперед. У сутінках понурого дня навіть у цьому настороженому краю мало хто міг помітити їх, хіба що дуже зблизька. З усіх слуг Темного Володаря тільки Назґули могли попередити його про загрозу, що проповзала, маленька, та непохитна, в саме серце його пильнованих володінь. Однак Назґули та їхні чорні крила мали інше завдання: їх послали стежити за просуванням капітанів Заходу, і туди ж звернулась увага Темної Вежі.

Того дня Семові здалося, що до господаря повернулися сили, і набагато більші, ніж це можна пояснити простим полегшенням їхньої ноші. Спершу вони пішли набагато швидше, ніж Сем очікував. Місцевість була нерівна та непрохідна, та все ж вони покрили велику відстань і наблизилися до Гори. Але до кінця дня, коли тьмяне світло згасло, Фродо знову згорбився і почав спотикатися, наче зайві зусилля вичерпали залишки його сил.

На останньому привалі він опустився на землю і ледве прошепотів: «Пити хочу, Семе», — й уже не сказав ані слова. Сем дав йому води; у флязі залишився тільки один ковток. Сам він пити не став, і щойно їх накрила мордорська ніч, тільки і думав, що про воду; всі річки, струмки та джерела, які він коли-небудь бачив, у затінку верб чи в сяйві сонця, переливались і дзюрчали, краючи душу, перед його осліплими від темряви очима. Він відчував під ногами вологий намул Порічного Ставу, де гуляв із Радком Хатоном, Томом і Кирпою та сестрою їхньою Розою. «Та це було давно, — зітхав він, — і далеко. А дорога додому, якщо вона ще є, проходить повз Гору».

Заснути він не міг і став сперечатися сам зі собою.

— Ось поглянь: досі все йшло краще, ніж ти очікував, — сказав він упевнено. — Принаймні добрий початок. До привалу ми пройшли півдороги. Ще один день — і все.

І замовк.

— Не дури себе, Семе Правоноже, — відповів він собі. — Ще одного такого дня він не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

— Я ще можу далеко зайти, і я піду!

— Куди?

— До Гори, звісно.

— А потім що, Семе Правоноже, що потім? Що робитимеш, коли туди доберешся? Сам він не вдіє нічого.