Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Гаразд, володарю, — сказав Фарамир. — Бо хто стане відпочивати тоді, коли повертатиметься король?

— Наразі до побачення! Мушу йти до інших хворих, — відповів Араґорн.

І він вийшов разом із Ґандалфом та Імрагілем; а Береґонд і його син залишилися біля Фарамира, нетямлячись від радості. Виходячи слідом за Ґандалфом і прикриваючи двері, Піпін почув вигук Іорет:

— Король! Ви чули? Чули, що я казала? «Рука короля зцілює», — я говорила.

І невдовзі Містом рознеслася чутка, що повернувся король і що після битви він зцілює поранених.

Араґорн підійшов до Еовіни і сказав:

— Удару було завдано страшного, і поранення тяжке. Зламану руку перев'язали добре, і з часом вона зростеться, якщо у дівчини вистачить сил вижити. Скалічено руку, що тримала щит; але джерело хвороби — у правій, тій, яка тримала меч. Рука ціла, та в ній немає життя.

На жаль, вона сам на сам билася зі супротивником, могутнішим за неї і душею, і тілом. Ті, хто піднімає зброю проти такого ворога, мають бути міцніші за крицю, бо саме зусилля може їх зруйнувати. Зла доля послала їй його. Адже вона прекрасна діва, найгарніша панна королівського роду. Навіть не знаю, що й казати. Коли я вперше її побачив і відчув її печаль, вона мені здалася білою квіткою, стрункою та гордою, витонченою, мов лілія, — та все ж я знав, що вона міцна, мов викувана зі сталі ельфійськими ковалями. А можливо, це мороз заморозив її, і так вона стояла, гірко-солодка, прекрасна на вигляд, але приречена зів'янути? Недуга давно точила її, чи не так, Еомере?

— Дивно, що ти запитуєш про це, володарю, — відповів той. — Я тобі нічим не дорікаю; та не сказав би, що Еовіна, сестра моя, була вражена морозом до зустрічі з тобою. Ми ділили з нею турботи і тривоги в ті дні, коли правив Червослов і король був зачаклований; зі зрослим страхом доглядала вона за королем. Але ж недуга не підточувала її!

— Друже мій, — сказав Ґандалф, — у тебе були коні, збройні сутички та вільні степи; вона ж, народжена жінкою, духом і звитягою була рівна тобі. Однак їй випала доля доглядати за старим, котрого вона любила, як батька, і спостерігати, як він западає в жалюгідне ганебне слабоумство; і їй здавалося, що вартує вона не більшого, ніж ціпок, на який спирався старий.

Ти думаєш, Червослов отруював тільки слух Теодена? «Старий бовдур! Що таке двір Еорла, як не стодола, де у смороді пиячать харцизяки, а їхні виродки повзають по долівці з собаками?» Тобі знайомі ці слова? Їх сказав Саруман, учитель Червослова. Втім, я не сумніваюся, що вдома Червослов висловлювався хитріше. Якби любов і відданість твоєї сестри не замикали її вуст, ти міг би почути від неї щось подібне. Хтозна, які слова посилала вона в темряву, самотня, гіркими безсонними ночами, коли життя її здавалося загубленим, коли стіни змикалися довкола неї, немов довкола вільної пташки, посадженої у клітку.

Еомер мовчав і дивився на сестру, неначе осмислюючи по-новому прожиті разом роки. І Араґорн сказав:

— Я бачив те саме, що і ти, Еомере. Серед нещасть цього світу мало яке настільки гірке та болюче для чоловічого серця, як любов такої прекрасної та гідної поваги дівчини — любов, на яку не можеш відповісти взаємністю. Сум і жаль не покидали мене, відколи ми попрощалися з нею в Гірському Скиті, і я, незважаючи на її розпач, ступив на Стежину Мертвих; і на цьому шляху найбільше я боявся за її долю. Але тебе, Еомере, вона любить по-справжньому, бо любить і знає; а я для неї лише мрія та сон: надія на славу, видатні подвиги і далекі землі поза межами Рогану.

Мені, мабуть, вистачить сили зцілити її тіло та повернути її з темної долини. Але що її чекатиме тут — надія, забуття чи відчай, — цього я не знаю. Якщо відчай — то вона помре, хіба би знайшлося якесь інше зілля. Великий жаль втрачати її, уславлену подвигами.

Араґорн подивився на її обличчя, а воно було біле, мов лілія, холодне, мов лід, тверде, мов різьблений камінь. Але він нахилився і поцілував її в чоло, і тихо покликав її:

— Прокинься, Еовіно, донько Еомунда! Ворог твій знищений! Вона не ворухнулась, але задихала глибше, і груди її підіймалися під білим полотном покривала. Араґорн іще раз розтер два листки ателасу і кинув в окріп; і він обмив її чоло та праву руку, холодну і безсилу.

Тоді, завдяки тому, що Араґорн справді володів забутим умінням Вестернесу, а може, так подіяли його слова до панни Еовіни, — коли солодкі пахощі зілля наповнили палату, всім здалося, що з вікна повіяло свіжим вітром, але він не приніс ніякого запаху, лише повітря, неймовірно чисте і юне, мовби його не вдихало ще жодне живе створіння, зі засніжених вершин під зоряним куполом чи зі срібних берегів, умитих морською піною.

— Прокинься, Еовіно, панно Рогану! — повторив Араґорн, узяв її за руку й відчув, як повертається до неї життя. — Прокинься! Тінь відлетіла, пітьма розвіялася! — Він передав її руку Еомерові й відступив. — Поклич її! — сказав він і тихо вийшов із кімнати.

— Еовіно, Еовіно! — погукав Еомер крізь сльози.

Вона розплющила очі і сказала: