Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Так, сонце світить, — сказав Ґімлі, — але є такі спогади про ту дорогу, які не хочеться витягати з темряви. Якби я знав, що на мене чекає, то навіть заради дружби я не ступив би на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих? — перепитав Піпін. — Араґорн згадував про неї, а я собі думав, що воно таке. Розкажеш нам про неї?

— Без великої охоти, — сказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі зганьбився я, Ґімлі, син Ґлоїна, який вважав себе стійкішим за людей, а під землею — відважнішим за ельфів. Але виявився не таким; і дорогу я здолав тільки завдяки волі Араґорна.

— І завдяки любові до нього, — сказав Леґолас. — Хто би не познайомився з ним, неодмінно починає любити, кожен по-своєму, навіть та холодна діва з Рогану. Ми залишили Гірський Скит рано-вранці, за день до твого приїзду туди, Мері, й на людей напав такий страх, що ніхто не вийшов провести нас, окрім панни Еовіни, яка зараз лежить тут поранена. Сумні були проводи, мене вони дуже засмутили.

— Ну, мене мучили власні переживання, — сказав Ґімлі. — Ні, не буду я розказувати про цю подорож.

І він замовк; але Піпін і Мері так хотіли про все дізнатися, що нарешті Леґолас сказав:

— Розкажу, щоб угамувати вашу цікавість. Я не відчував страху, і примари мене не злякали, здавшись мені безсилими та кволими.

Він коротко розповів про дорогу попід горами та про збір привидів під Ерехом, а тоді — про стрімкий похід на дев'яносто три ліги до Пеларґіра над Андуїном.

— Чотири доби з лишком ми їхали від Чорного Каменя, — сказав він. — І ось у тіні Мордору моя надія відродилася, бо в пітьмі Примарне Військо ставало все міцнішим і жахливішим на вигляд. Хтось крокував, хтось їхав верхи, та всі рухалися з однаковою швидкістю. Вони мовчали, та очі їхні горіли вогнем. На Ламедонському нагір'ї вони наздогнали нас, оточили й пішли б уперед, якби Араґорн не заборонив.

За його наказом, вони трималися позаду нас. «Навіть примари підкоряються його волі, — подумав я. — Можливо, вони ще знадобляться».

Минув іще один світлий день, а потім настав день без світанку, а ми все їхали, переправилися через Кіріл і Рінґло; на третій день підійшли до Лінґіра на Ґілраїні. І там ламедонці обороняли броди від нападників із Умбару та Гараду, котрі піднялися по ріці. Але оборонці та вороги перестали битись і розбіглися, викрикаючи, що на них напав Король Мертвих. Тільки Анґбор, правитель Ламедону, насмілився зустріти нас; і Араґорн звелів йому зібрати воїнів і йти, якщо наважаться, слідом за Сірим Військом.

«У Пеларґірі ви будете потрібні спадкоємцеві Ісілдура», — сказав він.

Отак ми перейшли Ґілраїн, розганяючи з-перед себе союзників Мордору, а тоді зупинилися трохи перепочити. Але невдовзі Араґорн підвівся і сказав: «Послухайте, Мінас-Тіріт в облозі. Боюся, він упаде, не дочекавшись нашої допомоги». Тож іще не світало, як ми сіли на коней і щодуху помчали по рівнинах Лебенніну.

Леґолас зробив паузу, зітхнув і, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:

Сріблисті потоки Келос і Еруї

В зелені піль Лебенніну!

Трави високі там. І у вітрі з Морів

Гойдання лілей,

Злотих дзвоників звуки маллосу й алфірину

В зелені піль Лебенніну