Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Мушу застосувати всі свої сили й уміння, — сказав він. — Шкода, що тут немає Елронда, найстаршого з роду, наділеного великою владою.

Еомер, помітивши, який той засмучений і втомлений, сказав:

— Може, тобі спершу перепочити і щось перекусити?

Але Араґорн відповів:

— Ні, бо для цих трьох, а особливо для Фарамира, час майже вичерпаний. Дорога кожна хвилина.

Він покликав Іорет і запитав:

— Чи є тут у вас запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла вона, — та, боюся, недостатні для всіх, хто їх потребує. Та й навіть не знаю, де їх шукати, бо нині всюди жахливий безлад із цими пожежами: хлопчиків-посильних мало, всі дороги перекриті. Уже і не пригадаю, коли востаннє привозили товари з Лоссарнаху! Та ми тут намагаємось обходитися тим, що маємо, ви самі пересвідчитесь у цьому.

— Гаразд, подивимося потім, — сказав Араґорн. — А зараз у нас немає часу на розмови. Чи ви маєте ателас?

— Не знаю, володарю, може, і є, та назви такої я не пригадую. Піду запитаю нашого травника, він знає всі старі назви.

— Його ще називають королівський лист. Можливо, знаєте його під такою назвою, бо нині саме так говорять на нього селяни.

— А! — здивувалася Іорет. — Ну, якби шановний пан відразу так його назвав, я би відповіла. Ні, цього в нас немає, це точно. Та я і не чула ніколи, щоби він мав якісь цілющі властивості; я навіть бувало говорила своїм сестрам, коли ми натрапляли на нього в лісі: «Королівський лист — назва яка дивна, цікаво, чому його так називають; якби я була королевою, то гарніші трави росли б у моєму саду». Та коли розтерти, то пахне він приємно, правда? Чи, може, приємно — не те слово, точніше — підбадьорливо.

— Дуже підбадьорливо, — погодився Араґорн. — А тепер, пані, якщо любите вашого правителя Фарамира, то так швидко, як говорите, біжіть і дістаньте мені цієї трави, бодай один листок.

— А якщо в Місті не буде, — додав Ґандалф, — поскачемо з Іоретою до Лоссарнаху, і вона поведе мене до того лісу, але не до сестер. А Тінебор покаже їй, що таке швидкість.

Коли Іорет пішла, Араґорн попросив інших жінок підігріти води. Він поклав долоню Фарамирові на руку, другу — на чоло, вкрите потом. Але Фарамир не ворухнувся, він майже не дихав.

— Він помирає, — сказав Араґорн, повернувшись до Ґандалфа. — Та не через рану. Подивися, вона гоїться. Якби його вразив дротик Назґула, він би помер минулої ночі. То була, мабуть, гарадримська стріла. Хто її витягав? Її зберегли?

— Витягав я, — відповів Імрагіл, — і рану я перев'язував. Але стріли не зберіг — було не до неї. Наскільки я пригадую, то була звичайна гарадримська стріла. Та я подумав, що її кинули зверху, бо як інакше пояснити такі жар і слабкість? Рана ж не глибока. У чому, на твою думку, річ?

— Перевтома, жаль через батьківську немилість, рана, а головне — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Він людина непохитної волі, адже ще задовго до битви біля зовнішніх мурів бував на землях під Тінню. Темрява, мабуть, уже долала його, коли він іще бився з останніх сил. Шкода, що я не приїхав раніше!

Тут з'явився травник.

— Ваша милість запитувала про королівський лист, як його звуть у народі, — сказав він, — чи ателас благородною мовою, а ті, хто знає щось по-валінорськи…